"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вимрiяна земля.
Що за дивний народ, що за дивовижна його доля! Яку душу носять тi люди
в собi, коли ┐х мiфiчна iсторiя стала святою книгою найцивiлiзованiших
людей земно┐ кулi i разом...
I коли Якiв, весь захоплений сво┐ми заплутаними мiркуваннями, намагався
знайти якесь вияснення цьому дивовижному питанню, нечутно прохилилися
дверi кiмнати, похитнулися тяжкi завiси i з-поза них виступила людська
постать, що ┐┐ Якiв спочатку навiть не мiг розпiзнати. У незвичному бiлому
нiчному одязi, з великою хусткою на голих плечах. Рiвка.
Це була для Якова велика несподiванка, i вiн не мiг одразу рiшитися, що
робити... Вiн хотiв був зiрватися з лiжка, або крикнути, або чимось
кинути.
- Нi, нi! Якове, нi! - попередила його Рiвка здушеним голосом.
- Що вам треба? - вирвалось у нього напружене запитання.
- Цитьте! Хочу вам щось сказати!
Якiв отямився, не хотiв ┐┐ образити, вказав на стiлець i спокiйнiше
запитав:
- Що хочете сказати? Сiдайте i кажiть!
- Я хотiла вас лише запитати: чого ви мене так бо┐тесь? Що я? Мара?
Смерть? Чума? - проговорила придушеним голосом Рiвка i зупинилась на
пiвдорозi у дуже незручнiй, нiяковiй позi в сво┐й довгiй нiчнiй сорочцi.
На ┐┐ обличчi виступили гнiв i презирство. I, коли Якiв, не знаходячи
вiдповiдi, промовчав, вона продовжувала: - Бо┐тесь? Арiйцям заборонено? З
нами? Можуть вас покарати?
- Нi! - вирвалось у Якова. - Не те!
- А що iнше?
- Рiвко! Я не знаю, чи маю вам це казати. Здавалося б, ви повиннi самi
розумiти.
- Що розумiти? - перервала його Рiвка.
- Як що? Де вашi батьки? Ваш чоловiк? Ваш син? Що на вас чека║? Чи ви
цього не розумi║те? Чи не розумi║те, що це - гра зi смертю?
- I навiщо такi страшнi слова, Якове? Поки що ми не вмира║мо! Я -
молода жiнка, ви - молодий чоловiк! Тепер вiйна. Не питаймо, що буде
завтра. I менi соромно, що ви, такий вояк, такий мужчина, така сила i
разом такий боягуз! Фе! - i Рiвка обернулась i вийшла. Вийшла з шумом, з
протестом, мiцно зачинила за собою дверi.
Якiв був мов громом уражений. Вiн бачив i зна║ цих людей, зна║ ┐х
вдачу, що нiколи не грiшила показовою бравурою, що ┐┐ вважали за приклад
кумедного боягузтва, що нездiбна захищати себе активно, вiддаючись
вороговi без бою i вмираючи без протесту. I враз такi слова.
I лише пiзнiше, ген пiзнiше, Якiв зумiв дати вiдповiдь на таку якраз
поведiнку цi║┐ жiнки. Другого чи третього вечора до нього, замiсть Рiвки,
так само нiчною добою, прийшла Шприндзя. Ця вступила вiдважно, рiшуче,
пiдiйшла до самого лiжка, сiла на стiльцi, що його Якiв приставляв на нiч
складати одяг i книжку, яку читав кожного, вечора перед сном, i почала:
- Майоре! Зда║ться, вас так тепер кличуть? Моя сестра здурiла!
- Чому така категорична дефiнiцiя? - спитав вiн, знiяковiлий.
- Вона дума║, що може ще комусь подобатись. Заявила менi, що пiде до
якогось там генерала за кухарку - дурна, стара, нiкому не потрiбна баба. А
мене хоче вiддати до гетто, каже, що я дiю ┐й на нерви. Чи ви можете таке