"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Сама ти дурна! - верещала Шприндзя. - Нi до якого гетто я не пiду! I
ти не пiдеш. I батьки нашi не пiдуть!
- I це зветься сестра, - казала на це, звертаючись до Якова, Рiвка. -
Говори з такою. Вона сама не зна║, чого хоче. До гетто не пiде, тут не
може бути, а куди пiде? Куди? Ну, скажiть? Куди? У землю?
Очi всiх п'ятьох були зверненi на Якова. Всi дивилися на нього як на
порятунок. Якiв бачив тi ┐х погляди, йому було нiяково, вiн не знав, що
ма║ зробити, вiн не бачив нiякого виходу. Нарештi, вiн знав дуже добре
закони, що керують цi║ю справою, i знав вiдповiдальнiсть, що за цi║ю
справою зловiсно хова║ться. А разом перед ним п'ятеро, ба шестеро, бо ж
там десь уже, мабуть, невинно спить ┐х найменший, Мойше. Шестеро живих
людей. Нiчого нiкому не винних людей. Просто людей. Що може ┐м помогти? Як
помогти? Вогненний, дикий, з вiдблиском слiз лютi погляд Шприндзi,
скерований просто на нього, вимага║: "Поможи! Ти можеш!" Згаслi, байдужi,
овечi погляди Герша, Малки i Сури, зда║ться, мовчать, але ┐х мовчанка
лежить на сумлiннi Якова, мов тяжкий камiнь. Одинока Рiвка якась звичайна,
нiби вона прийшла купити копу я║ць або продати старi черевики, - зберiга║
присутнiсть духу i пiдда║ думку, що пiд ┐хньою ж хатою ║ дуже добрий,
глибокий i широкий льох, що там можна поки що примiстити батькiв i малу
дитину, що вона i Шприндзя будуть ┐х доглядати, а разом ходити на роботу
до рiзних урядiв. Це можна. Це ║диний вихiд. Аби тiльки погодився на це
Якiв i аби нiхто про це не довiдався зi стороннiх людей.
На тому льоху й зупинилися. Нiхто не перечив. Позносили туди лiжка,
поставили якiсь iншi меблi. Старi - Герш, Малка i Сура, - а також малий
Мойше зiйшли туди i там залишились. Тiльки маленька свiчка освiтлювала ┐х
невеличкий простiр. Вони лишились там надовго... Можливо, назавжди, ┐х
мешкання нагорi спорожнiло. У ньому залишився тiльки Якiв на постiйно i
Рiвка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рiвка ма║ сво┐ плани. Вона хоче
бути господинею Якова, а Шприндзя буде щось для себе шукати. Вона,
зрештою, щось уже ма║ на думцi, вона дасть собi раду.
Якiв лiг того вечора дуже пiзно i не мiг одразу заснути, дарма що
завтра ма║ рано вставати. Не бере його анi том Момзена, анi радiоапарат з
якимсь пiзнiм, далеким, з Берлiна, концертом. Вiн дума║, i його думки
дивнi, незвичайнi i нелегкi. Якось нiби йому соромно, нiби вiн робить щось
недобре, нiби чогось бо┐ться. Таке дiйсно вийнятково незвичне становище,
що йому годi знайти якесь зрозумiле виправдання. Мимохiть думки його
линуть у далеке минуле, чомусь пригаду║ собi дитячi роки, коли ходив до
народно┐ школи i носив у заяложенiй торбинцi потрiпанi книжки, а мiж ними
одну в сiрiй полотнянiй оправi, що на ┐┐ першiй сторiнцi великими чорними
лiтерами було написано: "Старий Заповiт". Йому пригадались малюночки у тiй
книзi, що представляли людей у дивному одязi, з рiзними пiд ними написами:
"Вигнання Адама з раю", "Приношення в жертву Iсаака", "Запродання Йосипа
братами до кгипту"... Нарештi пригаду║ться довга, хвилююча iсторiя людей,
що йшли через свiт до землi, не торкаючись ┐┐, нiби були несенi якоюсь
справдi вищою силою. I от тi люди дiйшли аж сюди. Через столiття й
тисячолiття. Рiзними дорогами i в рiзнi часи. I от Якiв, що сам носить ┐х
iм'я, опинився мiж ними, i йому зда║ться, що вiн бачить знов людей, якi
тiкають з кгипту, через Червоне море, що за ними женеться якийсь фараон i
вони не знають, куди йти, бо перед ними лише гола, безлюдна, смертоносна
пустеля, за якою бозна-де в далечинi лежить ┐х приречена, обiцяна,