"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Напевно, той ваш... Якiв. Мама вiчно вас згаду║, - звернулася вона до
Балаби. - Чи не була вона часом у вас закохана? А я вас також пам'ятаю.
Пригаду║те, як ми ловили кота?..
- Ти-но краще пригадай, - перебила ┐┐ мати, - як то ти не раз лежала
пiд дверима Якова i кричала у щiлину: "Якi! Пустi-i-i, Якi!" Ха-ха-ха! Не
давала йому вчитися.
- Ну, мам! I як тобi не соромно таке пригадувати?
- Чого ж тут соромно? Таж вiн виносив тебе на руках!
Якiв усе те вислухав з легкою, при║мною усмiшкою. Ляля розчервонiлась,
знiяковiла, стала ще кращою, ┐┐ очi зробилися вогкими, ┐┐ бурхливе,
хвилясте, з вiдтiнком бронзи, волосся горiло пiд зливою сонця. Щоб затерти
збентеження, вона почала швидко говорити:
- А ви тепер тут? Де? У Зiльберiв? Добре вам там? Я знаю Шприндзю... Я
з нею вчилася. Дуже нахабна... Ви, зда║ться, були у вiйську?.. В уланах? I
нiколи, диви, мамо, не написав анi одного рядочка...
Це вона пригадала собi докори матерi i повторила ┐х перед Яковом.
- Нi, написав. Одну картку. Спочатку! - вiдповiла Мотря.
- I та картка ║ у нас до цього часу, - додала Ляля, Мотря помiтно
знiяковiла, i Лялi, видно, це сподобалось...
- Зайдiть до нас, - щебетала вона далi. - Зайдiть! Хоч би й зараз! На
обiд! Мамо?
- Я вже просила, - сказала Мотря.
- Не зараз. Iншим разом, - вiдповiв Якiв. - Зайду, розумi║ться. А де
Клава?
- Клава! О! Той! Той тепер... Не зна║те? Таж вони там... комiтети!
Клава якесь начальство, комендант, чи що... Його хотiли забрати
большевики, ледве врятувався...
- А як батько? - запитав Якiв.
- Батько дню║ й ночу║ у сво║му броварi. Вiн же тепер директором!
Усi цi новини, а особливо Ляля, цiкавлять Якова. Цю родину вiн добре
зна║, пережив з нею кiлька зим. I пригаду║ собi цю саму Лялю - кучеряву,
яснооку, повненьку дiвчинку рокiв п'яти-шести-семи, i пригаду║ також, як
пiдкидав ┐┐ високо вгору, вiд чого дiвча радiсно й дзвiнко заливалося
смiхом, а Мотря жартiвливо казала: "Забавляйте, забавляйте! Може, ще буде
вашою нареченою!" Приймав це як жарт, було нiяково таке чути в той час,
але ось тепер, зараз?
Ще раз обiцяв зайти, попрощався й пошкутильгав у напрямку свого
мешкання, пробиваючись крiзь гущу святочно┐ публiки на хiдниках. Гули
машини, лiтали голуби, свiтило сонце.
Цi днi минали з вийнятковою, завжди напруженою, повною та║мничих подiй
швидкiстю. Мабуть, земля в цей час крутилася швидше, мабуть, сонце горiло
бурхливiше, мабуть, всесвiт з усiма сво┐ми горющими свiтилами збурився i
ошалiв. Усi люди були п'янi, вчадiлi, по-сво║му непритомнi, нервово
пiднесенi. Вони в цей час iнакше ходили, iнакше рухались, iнакше говорили.
Здавалось, вони хотiли жити швидше, сильнiше, пристраснiше, нiж звичайно.
Якiв не лишав Зiльберiв, дарма що йому вперто всi радили залишити,
дарма що вiн кожного дня намiрявся це зробити. Люди, якi випадково
траплялись на його житт║вiй дорозi, були незвичнi для нього люди. Так. Вiн
┐х бачив. Бачив не раз i не два. Знав ┐х прiзвища i знав, чим i як вони
живуть, але вiн нiколи не мiг прозирнути у ┐х окремий, сво║рiдний, зовсiм