"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

колiну. - Хто її просив хапатися за мiтлу, га?
Йому нiхто не вiдповiдав. Та й що можна було на це вiдповiсти?
- А з вами обов'язково має статися щось найстрашнiше? - запитав трохи
згодом Степан у Аристарха. - Може, якось воно обiйдеться?
- Навряд, - зiтхнув Аристарх. - Ти навiть не уявляєш, на що вони
здатнi...
Першим пiднявся Василь.
- Так чого ж ми тут сидимо? - запитав вiн. - Може, там... з Ядвiгою
Олiзарiвною... а ми тут в холодку...
- I справдi, - сполошився Аристарх. - Бiжiмо!
На щастя, в самiтному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на
тапчанi i обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не
болiти. Ядвiга Олiзарiвна сидiла у дiвчинки в ногах, звично перебирала трави
i про щось розповiдала.
Василь увiрвався до кiмнати. Ще з порога почав:
- Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобi! Ти
уявляєш, що натворила, га?
- Уявляю, - винувато прошепотiла дiвчинка, i на очах її з'явилися
сльози. - Тепер я добре це уявляю.
Ядвiга Олiзарiвна поглянула на Василя набагато привiтнiше, нiж завжди.
Проте це не перешкодило їй зробити зауваження:
- Коли заходиш до чужої хати, не завадило б i привiтатися.
Василь на мить знiтився. Але лише на мить.
- Доброго ранку, - сказав вiн. - Проте це я вам кажу, а не їй. її це не
стосується.
- Буде тобi костричитися, - мимоволi посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. -
Що було, того не вернеш.
- А ще я думаю ось про що, - заклопотано продовжував Василь. -
Наскiльки я зрозумiв, ви зобов'язанi скрiзь чинити зле. Правильно?
- Припустiмо, ти правильно зрозумiв, - вiдказала Ядвiга Олiзарiвна i
пильно подивилася на хлопця. - Але чому ти про це згадав саме зараз?
- А от чому. Якщо ви повиннi скрiзь чинити зле, то, може, вам нiчого не
буде за Лису гору? Головне, що вчинили зле, а де - то не має значення.
Правильно?
- А що... - повiльно почав Аристарх, i в нього запалали очi. -
Здається, в цьому щось є. Нi, ти чудово придумав! Дай я тебе обнiму за це!
- Ех, захиснички ви мої, - вдячно посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - На
жаль, не все одно. Зовсiм не все одно.
- Ой! - раптом вигукнув Степан. - Я ж забув вам сказати...
I вiн повiдомив про те, що в Горобцях для Ядвiги Олiзарiвни незабаром
буде збудована хата.
Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише все нижче й нижче
нахиляла свою сиву голову. Несподiвано пiдвелася i поспiхом вийшла з
кiмнати.
Вона не поверталася довго. Аристарх кiлька разiв пiдходив до порога,
але не наважувався його переступити. Нарештi посмiлiшав i виглянув у сiни.
- Сидить на ганку й плаче, - спiшно причинивши дверi, повiдомив вiн. -
Дивнi ви iстоти, люди, - продовжував кiт по паузi. - Чи то радiсть у вас, чи
то горе - мерщiй у плач. Та коли б менi таке повiдомили, я б... я б...
- То й що б ти зробив? - запитав Василь.