"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

Аристарх замислився.
- Не знаю, - врештi вiдказав вiн. - Але нi в якому разi не рюмсав би.
Нарештi Ядвiга Олiзарiвна повернулася до кiмнати.
- Передай їм, - сказала вона Степановi, - передай їм всiм, що я цього
нiколи не забуду.
- Це правда, - пiдтвердив Аристарх. - I тепер ми будемо битися з
потрiйною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають.
- Атож, - погодилася баба-яга. - Тепер ми про це знаємо. А зараз, любi
мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марiя
розхвилюється не на жарт.
Таню винесли надвiр i обережно всадовили на багажник. Василь, як
господар, зiбрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав.
- От ще! Стану я возити всiляких шкiдливих дiвчиськ, - пробуркотiв вiн
i передав кермо Степановi. - Тягни її сам.
I знову два днi i двi ночi Ядвiга Олiзарiвна не виходила з хати баби
Марiї, її дуже й дуже турбувало плече дiвчинки. Воно загоювалося надто
повiльно. Бо що там не кажiть, а укуси, нанесенi злими чаклунами, набагато
небезпечнiшi вiд звичайних.


ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

Звичайно, про все, що вiдбулося на Лисiй горi, нi хлопцi, нi тим паче
Ядвiга Олiзарiвна не казали нiкому. Та позаяк хворобу Танi потрiбно було
якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, нiби
дiвчинку укусила отруйна гадюка. А оскiльки нi в самих Горобцях, нi навколо
нiхто про отруйних гадюк i не чув, то Василь змушений був пояснювати всiм i
кожному, буцiмто та гадюка якимось чином дiсталася iз пустель Середньої
Азiї, а може, i з самої Африки.
В цi днi найщасливiшою, либонь, iстотою в Горобцях був Аристарх.
Завдяки щедрим снiданкам, обiдам, полудникам i вечерям (в яких далеко не
останню роль вiдiгравало молоко), кiт значно погладшав. Де пропадав Аристарх
ночами, нiхто з дiтей, звiсно, не знав, але днi вiн проводив на задвiрках
хати баби Марiї, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького
транзистора i тепер невпинно крутив колiщатко настроювання, муркочучи про
себе ту мелодiю, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у
собi музичний слух i виразнiсть виконання.
Поруч з Аристархом зазвичай сидiла Мурка. Час вiд часу вона
застережливо пiднiмала лапку.
- Нi-нi, в цьому мiсцi ви фальшивите... Муркотiти треба ось так...
I показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював
за нею.
Та, на жаль, все має свiй кiнець. На четвертий день Аристархова голова
з'явилася у вiкнi Степанової кiмнати. З її вигляду неважко було здогадатися"
що трапилося щось надзвичайне.
- Я прийшов попрощатися, - сказав Аристарх. - Нас викликають на Лису
гору.
Степан вiдчув, як у нього боляче стислося серце.
- Слухай, - почав вiн. - А навiщо вам взагалi летiти туди? Що вони вам
за це зроблять? Нiчого.