"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

хвилюється!
- Лежи, лежи, - заспокоїла дiвчинку Ядвiга Олiзарiвна. - Я вже їй
передала, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокiйно. Все буде гаразд.
Проте Танi здалося, нiби Ядвiга Олiзарiвна чогось не доказує...


ЩО БУЛО ЗГОДОМ

Крiзь сон Степан вiдчув, як йому залоскотало в носi. Нiби хтось пiд ним
провiв травинкою.
Вiн чхнув i прокинувся.
- На здоров'я! - несподiвано пролунав бiля вуха чийсь бадьорий голос.
Степан скосив очi i побачив крихiтного дiдуся, що примостився на
краєчку подушки.
- Шурхотун! - вигукнув Степан. - Ти повернувся? Ядвiга Олiзарiвна
вiдпустила тебе?
Шурхотун часто-часто закивав головою.
- Атож, вiдпустила. До цього часу не можу повiрити в таке. I як тiльки
моє серце витримало, як воно не розiрвалося? Ну, думаю, загориться наша
хата - а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган - а я знову тут...
- Де це - тут? - не зрозумiв Степан.
- Тобто, там, - виправився Шурхотун i невизначено махнув рукою. - Та ти
поспи ще трохи, поспи, - зажебонiв домовик поспiхом. - То я так, на радощах
тебе розбудив. Та й нiколи менi, треба перевiрити, чи все тут у порядку...
Шурхотун стрибнув з лiжка i заклопотано потупотiв до буфета. А через
якусь хвилину кроки домовика вiдлунювали вже з сiней, потiм з горища. Вони
були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхiт.
Ранiше, коли Степан засинав чи прокидався, вiн не раз чув той шурхiт. Але не
звертав на нього нiякої уваги. Хiба що iнколи думав, нiби то вiтер поворушив
десь папiрцем або загойдалася на вiкнi фiранка.
Але вiдтепер Степан точно знатиме, в чому тут справа.
Хлопець з полегшенням зiтхнув i знову заплющив очi. Та через кiлька
хвилин почулися вже iншi кроки, i у вiкнi з'явилася стрижена Василева
голова.
- Спиш? - з докором запитав вiн. - А тут на тебе Аристарх чекає не
дочекається.
Степан похапцем одягнувся i вибiг з кiмнати.
Аристарх сидiв бiля ганку, i вигляд у нього був якийсь пригнiчений,
невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кiт навiть не поглянув
на неї.
- Нещастя трапилося, Степане, - тужливо сказав Аристарх. - Трапилося
найстрашнiше, що можна уявити.
I вiн розповiв про те, що вiдбулося на Лисiй горi.
- Тепер хазяйка вiдрiзала всi шляхи, - закiнчив вiн. - Ось якi справи.
Вiдступати далi нiкуди. Доведеться вiдповiдати за все... - Вiн шморгнув
носом i пiдморгнув Степановi, хоча на його писку все ще вiдбивалися тривога
i переляк. - Нiчого, нас голими руками не вiзьмеш. Ми ще декому покажемо
свої пазурi...
Друзi довго сидiли мовчки. Думали.
- Ну, Танька! - досадливо вигукнув Василь i стукнув кулаком по