"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу авторасхвильовано пояснила баба Марiя.
- Неймовiрно... - прошепотiв лiкар. - З глузду зiйти можна вiд такого. Сказали б менi, що цю хворобу можна вилiкувати - зроду не повiрив би! Зненацька лiкар кинувся до Ядвiги Олiзарiвни i взявся шанобливо обцiловувати її темнi, кiстлявi руки. - Та ви ж медичний генiй! - захоплено примовляв вiн при цьому. - Ви ж академiк, вам же цiни немає! Звiдкiля ви взялися у наших Горобцях, чародiйко така? Та про вас же увесь свiт повинен знати! Нi, неймовiрно! Вiд таких палких похвал Ядвiга Олiзарiвна почервонiла, мов молода пiвонiя. Чи школярка, яка вперше в життi отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирiчнiй Михайло Олексiйович все ще залишався дужим чоловiком. - Ну що ти, лiкарю, - нiяковiючи, вмовляла його Ядвiга Олiзарiвна. - Хiба ж можна отак... отаке... - Можна! - завзято вигукнув Михайло Олексiйович. - I не лише можна, а й потрiбно! Я двадцять рокiв лiкую Марiю Сидорiвну. Двадцять рокiв - i без наслiдкiв. А я, завважте, не з останнiх лiкарiв, - Михайло Олексiйович з гiднiстю випнув груди. - До мене навiть професори приїздять за порадою. Але такого... такого... Марiє Сидорiвно, станьмо перед нею на колiна! Так-так, на колiна! Ядвiзi Олiзарiвнi врештi вдалося звiльнити свою руку. - Ну, знаєш, - збентежено посмiхаючись, мовила вона. - Менi ще жодного разу не цiлували рук... Несподiвано вона замовкла i почала вдивлятися в Михайла Олексiйовича якимось дивним поглядом. не доводишся ти якоюсь рiднею Петровi Кравчуку? - Що? - луною вiдгукнувся лiкар. - Ах, так... Мого дiда справдi кликали Петром. I прiзвище його дiйсно було Кравчук. А ви що - знаєте його? - Мов двi крапелиночки, - прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна, з невимовним болем i нiжнiстю дивлячись на спантеличеного лiкаря. - Викапаний Петрусь... Ой, що ж це я! Прощайте! I не встиг нiхто прийти до тями, як її вже не було в хатi. Першим опам'ятався Михайло Олексiйович. - Та що ж це таке... - невiдомо на кого обурився вiн. - Такий талант, а я... не сказала навiть, де живе... Вiн прожогом вилетiв на ганок, обвiв поглядом подвiр'я, виглянув за ворота. - Ядвiго Олiзарiвно! - гукнув вiн. - О-о-о! - вiдгукнувся на той поклик колишнiй вовкодав Буян. I бiльше нiхто. Ядвiга Олiзарiвна, не добираючи дороги, швидко iшла в напрямку самiтної хатини. Вона водночас i плакала, i посмiхалася, i лаяла себе. - Ну, геть-чисто тобi розклеїлася! - жалiлася вона невiдомо кому. - А ще сердита баба-яга... Нi, це ж треба таке: онук самого Петрика - i руки менi обцiловує. Наче святiй якiйсь... Ось вони, сльози... як в моєму Катриному дитинствi. Та що це я - вони ж зовсiм iншi. Це сльози радостi... Ну навiщо, навiщо я сюди прилетiла, навiщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна пiти геть на все! Коли Ядвiга Олiзарiвна увiрвалася на подвiр'я, Таня саме посипала бiлим |
|
|