"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

схвильовано пояснила баба Марiя.
- Неймовiрно... - прошепотiв лiкар. - З глузду зiйти можна вiд такого.
Сказали б менi, що цю хворобу можна вилiкувати - зроду не повiрив би!
Зненацька лiкар кинувся до Ядвiги Олiзарiвни i взявся шанобливо
обцiловувати її темнi, кiстлявi руки.
- Та ви ж медичний генiй! - захоплено примовляв вiн при цьому. - Ви ж
академiк, вам же цiни немає! Звiдкiля ви взялися у наших Горобцях, чародiйко
така? Та про вас же увесь свiт повинен знати! Нi, неймовiрно!
Вiд таких палких похвал Ядвiга Олiзарiвна почервонiла, мов молода
пiвонiя. Чи школярка, яка вперше в життi отримала таємниче послання. Вона
спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирiчнiй
Михайло Олексiйович все ще залишався дужим чоловiком.
- Ну що ти, лiкарю, - нiяковiючи, вмовляла його Ядвiга Олiзарiвна. -
Хiба ж можна отак... отаке...
- Можна! - завзято вигукнув Михайло Олексiйович. - I не лише можна, а й
потрiбно! Я двадцять рокiв лiкую Марiю Сидорiвну. Двадцять рокiв - i без
наслiдкiв. А я, завважте, не з останнiх лiкарiв, - Михайло Олексiйович з
гiднiстю випнув груди. - До мене навiть професори приїздять за порадою. Але
такого... такого... Марiє Сидорiвно, станьмо перед нею на колiна! Так-так,
на колiна!
Ядвiзi Олiзарiвнi врештi вдалося звiльнити свою руку.
- Ну, знаєш, - збентежено посмiхаючись, мовила вона. - Менi ще жодного
разу не цiлували рук...
Несподiвано вона замовкла i почала вдивлятися в Михайла Олексiйовича
якимось дивним поглядом.
- Скажи-но, - запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, - скажи, чи
не доводишся ти якоюсь рiднею Петровi Кравчуку?
- Що? - луною вiдгукнувся лiкар. - Ах, так... Мого дiда справдi кликали
Петром. I прiзвище його дiйсно було Кравчук. А ви що - знаєте його?
- Мов двi крапелиночки, - прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна, з невимовним
болем i нiжнiстю дивлячись на спантеличеного лiкаря. - Викапаний Петрусь...
Ой, що ж це я! Прощайте!
I не встиг нiхто прийти до тями, як її вже не було в хатi.
Першим опам'ятався Михайло Олексiйович.
- Та що ж це таке... - невiдомо на кого обурився вiн. - Такий талант, а
я... не сказала навiть, де живе...
Вiн прожогом вилетiв на ганок, обвiв поглядом подвiр'я, виглянув за
ворота.
- Ядвiго Олiзарiвно! - гукнув вiн.
- О-о-о! - вiдгукнувся на той поклик колишнiй вовкодав Буян.
I бiльше нiхто.
Ядвiга Олiзарiвна, не добираючи дороги, швидко iшла в напрямку самiтної
хатини. Вона водночас i плакала, i посмiхалася, i лаяла себе.
- Ну, геть-чисто тобi розклеїлася! - жалiлася вона невiдомо кому. - А
ще сердита баба-яга... Нi, це ж треба таке: онук самого Петрика - i руки
менi обцiловує. Наче святiй якiйсь... Ось вони, сльози... як в моєму
Катриному дитинствi. Та що це я - вони ж зовсiм iншi. Це сльози радостi...
Ну навiщо, навiщо я сюди прилетiла, навiщо? А, все одно! Заради одного лише
такого дня можна пiти геть на все!
Коли Ядвiга Олiзарiвна увiрвалася на подвiр'я, Таня саме посипала бiлим