"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

лиха.
Пiсля цього вона поклала до вузлика якiсь трави i подалася до села.
Чомусь їй здавалося, нiби Таня потребує допомоги...

А Танi й справдi допомога була потрiбна, як нiколи.
Лiкаря на мiсцi не виявилося. Власне, в лiкарнi було кiлька лiкарiв, та
все якiсь не такi - то зуби лiкує, то вухо-горло-нiс. А от потрiбного їй
досвiдченого Михайла Олексiйовича викликали до обласного центру, i
повернеться вiн не ранiше, нiж через два днi.
Таня написала йому записку i побiгла додому. В душi Таня сподiвалася,
що бабусi вже полегшало i вона якось перечекає цi два днi.
Та бабi Марiї, навпаки, стало ще гiрше. Обличчя її вкрилося великими
плямами. Вона, здавалося, зовсiм не дихала. I лише тодi, коли Таня покликала
її, баба Марiя повiльно розплющила очi.
- От i вiдтоптала я свого рясту, - ледве чутно прошепотiла вона. -
Певно, доведеться тобi, сиротинко моя, залишатися самiй на цьому свiтi...
- Бабусю, не треба! - з жахом вигукнула Таня. - Не кажи так! Живи ще
багато, багато рокiв!
Але баба Марiя вже знову заплющила очi. Лише по уривчастому диханню
можна було здогадатися, як їй важко.
Таня кинулася на вулицю. Вона хотiла когось покликати на допомогу.
Проте на дверях Степанової хати висiв замок. Нiкого не було вдома i у
Василя.
Що дiяти далi, Таня i гадки не мала. Вона повернулася назад, присiла
бiля бабусиного лiжка i невтiшно заплакала.
В цю мить тихенько скрипнули сiнешнi дверi, i на порозi з'явилася
Ядвiга Олiзарiвна.
- Не плач, Таню, - лагiдним голосом промовила вона. - Удвох ми щось та
придумаємо. А поки що скип'яти води.
Ядвiга Олiзарiвна наблизилася до хворої i поклала долоню їй на чоло.
- Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! - стривожено вигукнула вона. -
Але нiчого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.
"Чому Ядвiга Олiзарiвна називає мою бабусю донечкою? - дивувалася Таня
в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плитi. - Бабуся ж
видається набагато старiшою, нiж вона..."
Незабаром забурхав чайник. Ядвiга Олiзарiвна дiстала з шафи глиняну
мисочку, перелила в неї окрiп, додала жмут трави i знову поставила на
вогонь.
- Може, менi ще щось зробити? - запитала Таня.
Ядвiга Олiзарiвна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть
забула про присутнiсть дiвчинки.
- Тепер я й без тебе впораюся, Таню, - вiдказала вона i пiдбадьорливо
посмiхнулася. - Ти б краще пiшла трохи погуляла. Нiчого в твоєму вiцi
вислуховувати всiлякi бабськi заклинання.
Таня слухняно вийшла з кiмнати, сiла на схiдцях. I несподiвано для
самої себе мiцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно пiдняли
дiвчинку. Це Ядвiга Олiзарiвна перенесла її до хати i поклала на лiжко.
- Намучилася вона зi мною, - винувато обiзвалася баба Марiя. - Всю нiч
не спала бiдна дитина... А менi, здається, трохи полегшало... - I вона
спробувала пiдвестися.