"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Не знаю, - розгублено визнав Степан.
- То й помовч, коли не знаєш, - вколов Аристарх. - I без того на
серцi... - вiн лише лапою змахнув. - Краще давай поговоримо про щось iнше.
Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його
втiшити?
- Ще молока не хочеш? - нарештi здогадався вiн.
- Ет! - вiдгукнувся засмучений Аристарх. - Пiсля таких веселих розмов
навiть молоко в горлянку не полiзе. Втiм... неси-но його сюди. I все iнше
теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потiм згадати.
Пiсля другого снiданку Аристарх, здається, трiшечки повеселiшав. Але не
зовсiм.
- Чудова все ж ця штука - життя, - зауважив вiн, повертаючи миску
Степановi. - От лише менi в цьому життi не дуже поталанило. Ну чому, чому я
не народився таким собi пухнастим i грайливим кошенятком, котрого всi
пестили б, який ночами спокiйнiсiнько гасав би по дахах i виспiвував всiлякi
"до-ре-мi-фа-мняву..."? Так нi, дала менi доля вродитися худющим
довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надiрвали!..
Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим,
га?
Степан знiчено промовчав. В голову не приходило нiчого такого, що могло
б хоч трiшки втiшити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один снiданок?


ХВОРОБА БАБИ МАРIЇ

Коли невтiшний, хоча й ситий Аристарх подався до самiтного будинку,
Степан всiвся на ганковi i зами - лився.
Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвiзi Олiзарiвнi та
Аристарховi! Одна лише назва - чаклуни. А насправдi - нi тобi даху над
головою, нi вiрних друзiв. Навiть добрi вчинки не для них.
I закони в них якiсь не такi, як в людей. Жорстокi, несправедливi. Вiн,
Степан, нi за що не згодився б миритися з такими законами.
Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та
Василем. Утрьох, можливо, i вдасться щось та придумати...
Найближчою була хата баби Марiї. Тому Степан i подався до неї. Але ще з
вулицi побачив, що там щось трапилося. В сажi пронизливо верещав голодний
кабанчик. Бiля порога походжали смутнi кури. Вони все ще сподiвалися, що
хтось кине їм жменю зерна.
Проте нiхто з хати не виходив. Бiльше того, вiконницi - й тi були
зачиненi. В Степанове серце закралася тривога.
- Є хтось дома? - голосно запитав вiн i штовхнув сiнешнi дверi.
В сутiнках Степан не одразу розгледiв бабу Марiю. Вона лежала в лiжку i
обережно погладжувала розбухлу, перев'язану бiля кiсточки ногу.
- Принiс би ти, Степанку, кухлик води, - кволим голосом прошамкала баба
Марiя.
Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху вiдчинив
вiконницi, i в кiмнатi одразу посвiтлiшало.
Баба Марiя з зусиллям зробила кiлька ковткiв. Тодi змочила рушника i
поклала його на чоло.
- Спасибi тобi, Степанку, - вдячно посмiхнулася вона. - Геть розкисла я