"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

запитав у Степана: - Ну як - личить чи так собi?
Степан лише знизав плечима.
- Я в цьому мало що тямлю, - визнав вiн. - А для чого цей бантик тобi
потрiбен?
- Для однiєї справи, - ухильно вiдказав Аристарх. - Як тобi здається,
чи не пора взяти надi мною шефство? Неси-но сюди молоко i все iнше.
- Для чого його виносити? Пiшли-но краще до хати.
Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увiйшов до сiней. На
кухнi вiн скромно присiв бiля порога, озирнувся, втягнув носом повiтря i
ковтнув слину.
- Смакота яка! - захоплено прошепотiв вiн. - Ет, живуть же люди! А це у
вас що? - продовжував кiт i раптом вшнипив носа до помийного вiдра. Степан i
слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звiдтiля кiлька курячих
кiсточок.
- Ну, знаєш! - обурився Степан. - Я тобi хотiв приготувати нормальний
людський снiданок, а ти...
- А я й з ним впораюся, - заспокоїв його Аристарх i знову зазирнув до
вiдра. - Не сумнiвайся, хто-хто, а я свiй апетит добре знаю...
- З хлiбом снiдатимеш чи так? - запитав Степан, бiгаючи вiд плити до
столу.
- I хлiб давай, - великодушно кивнув Аристарх.
- Тiльки пику спочатку вимий, - зауважив Степан. - I лапи теж. Нiчого з
такими лапами сiдати за стiл.
- Та вимию я, вимию, - спохопився Аристарх. - I чого ти до мене з ними
пристав?
В одну мить вiн справився з снiданком, задоволене муркнув i калачем
згорнувся на стiльцi.
- Не життя, а казка, - зробив вiн висновок. - Е-е, а навiщо ж мити
тарiлки? Дай-но я їх краще вилизькаю!
- Ще чого захотiв, - мимоволi посмiхнувся Степан з такої котячої
зажерливостi. - Тарiлки заведено мити, а не вилизькувати.
- Дивнi якiсь у вас порядки, - зауважив Аристарх. - Це ж тiльки
подумати - стiльки добра пропадає даремно...
Степан нарештi впорався з посудом i пiдсiв до Аристарха.
- Я хочу тебе про щось запитати, - почав вiн. - Тобi нiчого не вiдомо
про домовикiв?
- Якраз навпаки, - сказав Аристарх. - А навiщо тобi ця бородата
комашня?
- Менi здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув
про такого?
Аристарх поворушив вусами.
- Як би тобi сказати... Думаю, що його, мабуть, вже немає.
Степановi перехопило подих.
- Як це - немає?
- Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що вiн порушив
основну заповiдь домовикiв: не допомагати людям боротися з нами, нечистою
силою... А поза своїм обiйстям домовики живуть дуже недовго. Так що не
знаю... Нiчого втiшного сказати не можу.
Вражений цiєю новиною, Степан не вiдводив погляду вiд помiтно знiченого
Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, пiдхопився, прожогом кинувся до своєї