"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу авторазапитав у Степана: - Ну як - личить чи так собi?
Степан лише знизав плечима. - Я в цьому мало що тямлю, - визнав вiн. - А для чого цей бантик тобi потрiбен? - Для однiєї справи, - ухильно вiдказав Аристарх. - Як тобi здається, чи не пора взяти надi мною шефство? Неси-но сюди молоко i все iнше. - Для чого його виносити? Пiшли-но краще до хати. Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увiйшов до сiней. На кухнi вiн скромно присiв бiля порога, озирнувся, втягнув носом повiтря i ковтнув слину. - Смакота яка! - захоплено прошепотiв вiн. - Ет, живуть же люди! А це у вас що? - продовжував кiт i раптом вшнипив носа до помийного вiдра. Степан i слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звiдтiля кiлька курячих кiсточок. - Ну, знаєш! - обурився Степан. - Я тобi хотiв приготувати нормальний людський снiданок, а ти... - А я й з ним впораюся, - заспокоїв його Аристарх i знову зазирнув до вiдра. - Не сумнiвайся, хто-хто, а я свiй апетит добре знаю... - З хлiбом снiдатимеш чи так? - запитав Степан, бiгаючи вiд плити до столу. - I хлiб давай, - великодушно кивнув Аристарх. - Тiльки пику спочатку вимий, - зауважив Степан. - I лапи теж. Нiчого з такими лапами сiдати за стiл. - Та вимию я, вимию, - спохопився Аристарх. - I чого ти до мене з ними пристав? згорнувся на стiльцi. - Не життя, а казка, - зробив вiн висновок. - Е-е, а навiщо ж мити тарiлки? Дай-но я їх краще вилизькаю! - Ще чого захотiв, - мимоволi посмiхнувся Степан з такої котячої зажерливостi. - Тарiлки заведено мити, а не вилизькувати. - Дивнi якiсь у вас порядки, - зауважив Аристарх. - Це ж тiльки подумати - стiльки добра пропадає даремно... Степан нарештi впорався з посудом i пiдсiв до Аристарха. - Я хочу тебе про щось запитати, - почав вiн. - Тобi нiчого не вiдомо про домовикiв? - Якраз навпаки, - сказав Аристарх. - А навiщо тобi ця бородата комашня? - Менi здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого? Аристарх поворушив вусами. - Як би тобi сказати... Думаю, що його, мабуть, вже немає. Степановi перехопило подих. - Як це - немає? - Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що вiн порушив основну заповiдь домовикiв: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою... А поза своїм обiйстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю... Нiчого втiшного сказати не можу. Вражений цiєю новиною, Степан не вiдводив погляду вiд помiтно знiченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, пiдхопився, прожогом кинувся до своєї |
|
|