"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

зажмурився.
Мурка сидiла посеред стежки i вмивалася. Правда, вгледiвши Аристарха,
вона спочатку здивувалася так, що її бiла лискуча шерсть стала дибки.
Але це продовжувалося лише кiлька секунд. Прийшовши до тями, Мурка
окинула причепливим поглядом кошлату голову Аристарха, розкуйовджену шерсть
на спинi i боках, особливо довго споглядала обрубок хвоста, що геть був
вкритий реп'яхами i невiдомо ще якими колючками. Потiм презирливо пирхнула i
знову зайнялася туалетом. Рухи її були плавними, сповiльненими, i там, де
вона доторкувалася своїм маленьким рожевим язичком, хутро починало
переливатися пiд сонцем м'яким шовковим сяйвом.
Покiнчивши з туалетом, Мурка ще раз окинула докiрливим поглядом
знiченого Аристарха, щось коротко пронявчала до нього i рушила геть, нечутно
переступаючи по стежинi грацiозними нiжками в яскраво-рудих панчiшках. Затим
легко, немов пушинка, стрибнула на ганок i щезла за дверима.
Аристарх провiв її зачарованим поглядом.
- Неймовiрно, - вирвалося з його горлянки. - Неземне видiння. А я...
Ет!
I похнюплено почвалав з двору.
Степан догнав його i запитав:
- Ти чого раптом такий став? Може, Мурка щось сказала?
- Сказала, - пригнiчено вiдповiв Аристарх. - Вона сказала, що їй
соромно за котячий рiд... Звичайно, хто я для неї? Нечесаний волоцюга, та й
годi. А вона така... слiв просто не вистачає. Навiщо ж тодi їй розводити зi
мною всiлякi теревенi? Варто лише поглянути на мiй хвiст... - Аристарх
повернувся до Степана i благальним голосом попрохав: - Слухай-но, Степане,
причесав би ти мене хоч трохи. А то соромно дивитися в очi собi подiбним.
Степан ледве стримав посмiшку.
- От бачиш, - зауважив вiн. - А ще пручався. Ну що ж, зараз я зроблю з
тебе справжнього красеня.
Аристарх з сумнiвом подивився на нього.
- А ти зумiєш?
- Ще б пак! - вiдказав Степан i витяг з кишенi гребiнця. - За хвилину
ти сам себе не впiзнаєш.
Однак перетворити Аристарха на красеня виявилося не такою вже й легкою
справою. Чи то шерсть у нього надто звалялася, чи гребiнець виявився
нiкудишнiм, - але пiсля двох чи трьох дотикiв з нього вилетiли всi зубчики.
- Тут, мабуть, допоможе хiба що скребниця, - зауважив Василь, коли i
його гребiнець полетiв на помийницю.
Степан гайнув до хлiву i повернувся з важкою залiзною скребницею, якою
час вiд часу розчiсували корову Зiрку. Вiн щiльно притиснув її до
Аристархової спини i потягнув до себе.
Шерсть i не думала пiддаватися. Скребниця вгрузла в неї, нiби плуг у
кам'янисту землю.
Тодi Степан смикнув скребницю що було сили.
Бiдолашний Аристарх жалiбно нявкнув. На його очах виступили сльози.
- Що, боляче? - спiвчутливо запитав Степан.
- М-мм... - мугикнув кандидат у красенi.
- Може, не треба?
- Скуби, Степане, скуби! - наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену
сльозу. - Скуби, не бiйся. Я тепер все витримаю!