"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

Василь у вiдповiдь лише руками розвiв. Ну й Танька! Рота вже не дає
розкрити.
- Взагалi-то Таня правильно каже, - зауважив Степан. - Ти, Василю, як
хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати.
- Та я ж просто так... - знiтився Василь. - Хiба я не бачив, якi там
сходи? А я, мiж iншим, свої сходи сам вiдремонтував. I нiчого, тримаються.
Батько навiть похвалив за це.
- Там ще дверi висять на однiй завiсi, - згадав Степан. - А у нас,
здається, є зайвi завiси.
- А я б вiкна помила, - сказала Таня. - Я люблю вiкна мити. I в хатi
побiлила б...
- Все це однi розмови, - сказав Василь. - А от чи згодиться Ядвiга
Олiзарiвна?
- Що ти скажеш? - запитав Степан у кота.
Той у задумi затарабанив по землi обрубком хвоста.
- Хто її знає, - врештi сказав вiн. - Проте, гадаю, спробувати можна.


"СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!"

- То чого ж ми тодi сидимо? - пiдвелася Таня. I тут її погляд зупинився
на бруднiй, скуйовдженiй шерстi Аристарха. - Слухай, а чому б заодно i тебе
не причесати? - запитала вона.
Вiд тих слiв Аристарх пiдстрибнув, мов обпечений.
- Що-о? - вигукнув вiн. - Мене, заслуженого, бойового, чаклунського
кота - i причiсувати? Е, нi, дзуськи! Може, ще й купатися запропонуєте?
- А й справдi, чом би тобi не скупатися? - сказав Степан.
- Ну, знаєш... - тiльки й знайшовся що вiдповiсти на те Аристарх. - Ти
краще сам подумай: навiщо менi отi вашi причiсування та купання? Я ж кiт
особливий! Для мене реп'яхи все одно, що нагорода за бойовi заслуги.
- Воно-то так, - зауважила Таня. - Але хiба самому не приємно бути
чистим та охайним? От моя Мурка, наприклад...
- Ти вже вдруге про неї згадуєш, - сказав Аристарх. - Ото краще взяла б
та й познайомила мене з нею, нiж забивати собi голову всiляким
причiсуванням. Я, звiсно, кiт-самiтник, проте iнколи навiть менi кортить
погомонiти з подiбними до себе.
- А чого ж, - охоче згодилася Таня. - Можу хоч зараз вас познайомити.
Хочеш?
- Не маю нiчого проти, - згодився Аристарх.
Вiн iшов слiдом за Степаном i продовжував, нi до кого зокрема не
звертаючись:
- Так-так, з подiбними до себе. Хоча, коли поворушити мiзками, якi вони
подiбнi? Так, зовнi лише. Сидять собi вдома з ранку до ночi i з ночi до
ранку. Що вони взагалi бачили в цьому життi? Анiчогiсiнько. Уявляю, як зараз
ця Мурка роззявить рота вiд здивування i заздрощiв. Так-так, вiд заздрощiв!
Бо кому-кому, а вже менi є про що розповiсти. Та таке, що їм навiть не
снилося!
Проте розповiдi не вийшло. Варто було Аристарховi побачити Мурку, як
вiн, мов вкопаний, зупинився. Заслужений чаклунський кiт довго й неклiпно
дивився на домашню кiшку, потiм мiцно, немов вiд слiпучого сяйва,