"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Може, ти щось приховуєш вiд нас? - знову взявся Василь за
розпитування. - Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайнi люди не
повiрять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре вiдомо, на що
здатна ця зла бабушенцiя.
Таня заперечливо похитала головою.
- Нiчого зi мною не трапилося. Хоча... може, й трапилося. Ранiше я
думала, нiби Ядвiга Олiзарiвна дуже зла. А тепер я переконана, що це не
зовсiм так. Я думаю, що вона тiльки прикидається злою.
Василь здивовано втупився очима в дiвчинку.
- Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет!
А ми ж, можна сказати, життя своє вiддавали! I за кого, питається?
I обурений Василь вистрелив кiсточкою у напрямку чергового шурхотiння.
- Ой! - зненацька вихопилося у Танi.
З кущiв вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грiзний i
рiшучий, що хлопцiв, мов струмом, пiдкинуло з землi.
Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг - чорна кошлата
торпеда збила його з нiг.


АРИСТАРХ

- Це тобi за льох! - зашипiв Аристарх, стаючи Василевi на груди. - Нi з
мiсця! - попередив вiн, побачивши, що Степан нахилився за палицею. - Не руш,
бо йому буде гiрше! А менi, власне, втрачати нiчого.
Степан закляк: гострi кiгтi Аристарха зупинилися в кiлькох сантиметрах
вiд Василевого обличчя.
- Отак-то воно буде краще, - зауважив Аристарх. - А тепер давайте
поговоримо, як розумнi iстоти. Значить, так: я його, - вiн кивнув на
Василя, - вiдпускаю, а ви менi за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?
- Згода! - поспiхом вимовив Степан. - Ми принесемо все, що завгодно,
тiльки заховай кiгтi!
- Це можна, - згодився Аристарх. - Та дивися менi, не забудь перелити
молоко у миску!
їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хлiба i шматок
шинки вiдклав убiк, а у Танi попросив хустину.
- Хазяйка теж не може сидiти на однiй травичцi, - сказав вiн i загорнув
хлiб та шинку у хустину. - Що ж, бувайте здоровi!
Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним
iшли Василь i Таня.
- Тепер ми повиннi скрiзь бути разом, - сказав Василь. - Бо хто знає,
чого вiд нього треба ще чекати!
Звiсно, вiн мав на увазi Аристарха.
На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумiлий шум, що долинав з
Чортового яру. Хлопцi мiцнiше стиснули в руках ломаки. I недаремно - через
хвилину з яру вилiз Аристарх. З його рота стирчало кiлька стеблин кропиви.
Побачивши дiтей, Аристарх з вiдразою виплюнув кропиву.
- Ну й жалить же, проклятуща, - сказав вiн. - А ви чого витрiщилися на
мене? Що, нiколи не бачили роботящого кота?
- Не бачили, - признався Степан.
- То подивiться... А все через вас!