"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Так то ж був несправжнiй вогонь, - вiдповiв Аристарх i знову
затiпався. - Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спецiально вам на очi вогонь
навела, зрозумiв? Щоб страшнiше було. А насправдi нiякого вогню там нема.
Так що за Таню боятися нiчого... Може, вiдпустиш мене?
- Тримай його, Стьопо! - обiзвався Василь iз свого кутка. - Не випускай
його! Бреше вiн, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.
- Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тiй печi зараз сонним
зiллям обкурює.
- Навiщо це їй?
- Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз
на вiсiмдесят вiсiм рокiв кожна баба-яга повинна викрасти у людей дiвчинку i
зробити її своєю ученицею.
Василь лише свиснув.
- Он воно що...
- То значить, Таня буде вiдьмачкою? - скрикнув Степан i щосили струснув
Аристарха. - Таня - вiдьмачкою? Нi, не бувати цьому, не бувати!
- Ой-ой-ой! - щосили зарепетував Аристарх. - Ти ж менi шкуру спустиш!
При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кiт, що змушений скрiзь
супроводжувати свою хазяйку. А тепер вiдпусти мене. Я вже все сказав.
- Нi, не все, - заперечив Степан. - Ти ще не сказав, де твоя хазяйка
переховує СТУПу.
Аристарх зробив здивованi очi.
- Яку ступу?
- Не прикидайся дурником. Ту, на якiй ви з бабою-ягою лiтаєте.
Аристарх скоса зиркнув на нього.
- Нiчого ви вiд мене бiльше не дiзнаєтеся, - промовив вiн i
вiдвернувся.
- Дiзнаємося, - сказав Степан. - Я труситиму тебе доти, доки ти не
скажеш все, що потрiбно.
- Ще й як труситимемо! - пiдтримав Василь товариша.
Аристарх зiтхнув.
- Що ж, ваша взяла, - сказав вiн. - Бачили бiля яру копичку торiшнього
сiна? За десяток крокiв вiд неї i захована СТУПа.
Хлопцi перезирнулися.
- Щось я там нiякої копички не бачив, - зауважив Василь.
- Мабуть, не туди дивився, - вiдказав Аристарх. - Вона там, де бiля яру
ростуть шипшиновi кущi. А тепер вiдпустiть мене!
Степан запитально поглянув на товариша.
- Вiдпустимо?
- Ще рано, - сказав Василь. - Ми повиннi спочатку переконатися, що вiн
нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що i як, - i тодi
видно буде.
Аристарх, незважаючи на своє жалюгiдне становище, iронiчно посмiхнувся:
- Хотiв би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорi!
Василь замислено почухав потилицю.
- А вона нам i не потрiбна, - врештi знайшов вiн вихiд. - Ти, Степане,
притулися до стiни, а я по тобi i виберуся. Потiм спущу драбину. Тiльки ж
дивися - не вiдпускай його!
- А тебе хазяйка побачить, - зловтiшно сказав Аристарх.
- Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно iншого виходу в нас немає.