"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора - Так то ж був несправжнiй вогонь, - вiдповiв Аристарх i знову
затiпався. - Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спецiально вам на очi вогонь навела, зрозумiв? Щоб страшнiше було. А насправдi нiякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нiчого... Може, вiдпустиш мене? - Тримай його, Стьопо! - обiзвався Василь iз свого кутка. - Не випускай його! Бреше вiн, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися. - Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тiй печi зараз сонним зiллям обкурює. - Навiщо це їй? - Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вiсiмдесят вiсiм рокiв кожна баба-яга повинна викрасти у людей дiвчинку i зробити її своєю ученицею. Василь лише свиснув. - Он воно що... - То значить, Таня буде вiдьмачкою? - скрикнув Степан i щосили струснув Аристарха. - Таня - вiдьмачкою? Нi, не бувати цьому, не бувати! - Ой-ой-ой! - щосили зарепетував Аристарх. - Ти ж менi шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кiт, що змушений скрiзь супроводжувати свою хазяйку. А тепер вiдпусти мене. Я вже все сказав. - Нi, не все, - заперечив Степан. - Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу. Аристарх зробив здивованi очi. - Яку ступу? - Не прикидайся дурником. Ту, на якiй ви з бабою-ягою лiтаєте. Аристарх скоса зиркнув на нього. вiдвернувся. - Дiзнаємося, - сказав Степан. - Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрiбно. - Ще й як труситимемо! - пiдтримав Василь товариша. Аристарх зiтхнув. - Що ж, ваша взяла, - сказав вiн. - Бачили бiля яру копичку торiшнього сiна? За десяток крокiв вiд неї i захована СТУПа. Хлопцi перезирнулися. - Щось я там нiякої копички не бачив, - зауважив Василь. - Мабуть, не туди дивився, - вiдказав Аристарх. - Вона там, де бiля яру ростуть шипшиновi кущi. А тепер вiдпустiть мене! Степан запитально поглянув на товариша. - Вiдпустимо? - Ще рано, - сказав Василь. - Ми повиннi спочатку переконатися, що вiн нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що i як, - i тодi видно буде. Аристарх, незважаючи на своє жалюгiдне становище, iронiчно посмiхнувся: - Хотiв би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорi! Василь замислено почухав потилицю. - А вона нам i не потрiбна, - врештi знайшов вiн вихiд. - Ти, Степане, притулися до стiни, а я по тобi i виберуся. Потiм спущу драбину. Тiльки ж дивися - не вiдпускай його! - А тебе хазяйка побачить, - зловтiшно сказав Аристарх. - Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно iншого виходу в нас немає. |
|
|