"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Це така машина, - пояснив Степан. - Мабуть, схожа на лiтак. На нiй
баба-яга лiтає.
Василь в задумi шморгнув носом.
- Щось я такого лiтака не бачив, - сказав вiн.
- Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?
- Як же ми його тодi знайдемо?
- Нам би спочатку вирватися звiдсiля, - сказав Степан. - А там видно
буде. Цс-сс... Здається, сюди йдуть. Мовчи i роби вигляд, нiби нiчого не
знаєш.
Вiдкинулася ляда, i до отвору зазирнув Аристарх. Його передня лiва лапа
була туго перебинтована.
- Як настрiй у новенького? - поцiкавився вiн. - Ще не звик до нового
помешкання?
- Нiчого, скоро ми з тобою помiняємося, - похмуро пообiцяв Василь.
- Ач, який моторний! - вищирив зуби Аристарх. - Ну, на це навряд чи
можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсiм не
ображаюся. Ти захищався, як мiг. - Кiт гойднув перебинтованою лапою. - Але
признайся, що й тобi теж дiсталося. Скажи спасибi хазяйцi, що заборонила
користуватися пазурами, а то б... їсти будете?
Аристарх навис над лядою i здоровою лапою простягнув горщика. В ньому
лежало щось дуже обгорiле.
- Що це? - здивовано запитав Степан.
- Смаженина, - пояснив Аристарх. - Хiба не пiзнаєш?
Бiльше вiн нiчого не встиг сказати. Василь раптом пiдстрибнув, вчепився
за лапу i з усiєї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко i з
переляканим нявканням гепнувся на долiвку.
Василь миттю осiдлав кота i почав його духопелити.
- Ось тобi за Таньку! - примовляв вiн. - Ось тобi за Степана! А оце -
за мене!
- Вiдпусти, скажений! - репетував Аристарх, борсаючись пiд хлопцем. -
Ти що - зовсiм з глузду з'їхав? По хворiй лапi б'єш, так?
Несподiвано Василь вiдлетiв у куток. А Аристарх уже стояв над ним i
розлючено шипiв:
- Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горiхи...
Проте до розправи не дiйшло. На мить перед Степаном промайнув
настовбурчений котячий зашийок, i хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.
Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомiчним голосом маленького
кошеняти i з пiдiбганим хвостом завис у повiтрi. Вiн виявився не таким вже й
важким, цей величезний чаклунський кiт.
- Навiщо ти так зi мною? - запитав вiн все тим же тоненьким голосом i
скосив на Степана докiрливий погляд. - Вiдпусти мене, будь ласка. Ну, прошу
тебе!
- Е, нi, - вiдповiв Степан i з такою силою стрiпнув кота, що той лише
кавкнув. - Ти нас - в пiч, на смаженину, а ми тебе за це - вiдпускати? Не
вийде!
- Яку смаженину? - заволав Аристарх. - Подумай, про що ти говориш!
Нiякої смаженини ми з вас i не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з
хазяйкою i в голову не приходило!
- Брешеш, - сказав Степан. - Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка?
Думаєш, я не бачив, як у печi горiв вогонь?