"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора - Це така машина, - пояснив Степан. - Мабуть, схожа на лiтак. На нiй
баба-яга лiтає. Василь в задумi шморгнув носом. - Щось я такого лiтака не бачив, - сказав вiн. - Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає? - Як же ми його тодi знайдемо? - Нам би спочатку вирватися звiдсiля, - сказав Степан. - А там видно буде. Цс-сс... Здається, сюди йдуть. Мовчи i роби вигляд, нiби нiчого не знаєш. Вiдкинулася ляда, i до отвору зазирнув Аристарх. Його передня лiва лапа була туго перебинтована. - Як настрiй у новенького? - поцiкавився вiн. - Ще не звик до нового помешкання? - Нiчого, скоро ми з тобою помiняємося, - похмуро пообiцяв Василь. - Ач, який моторний! - вищирив зуби Аристарх. - Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсiм не ображаюся. Ти захищався, як мiг. - Кiт гойднув перебинтованою лапою. - Але признайся, що й тобi теж дiсталося. Скажи спасибi хазяйцi, що заборонила користуватися пазурами, а то б... їсти будете? Аристарх навис над лядою i здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгорiле. - Що це? - здивовано запитав Степан. - Смаженина, - пояснив Аристарх. - Хiба не пiзнаєш? Бiльше вiн нiчого не встиг сказати. Василь раптом пiдстрибнув, вчепився за лапу i з усiєї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко i з Василь миттю осiдлав кота i почав його духопелити. - Ось тобi за Таньку! - примовляв вiн. - Ось тобi за Степана! А оце - за мене! - Вiдпусти, скажений! - репетував Аристарх, борсаючись пiд хлопцем. - Ти що - зовсiм з глузду з'їхав? По хворiй лапi б'єш, так? Несподiвано Василь вiдлетiв у куток. А Аристарх уже стояв над ним i розлючено шипiв: - Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горiхи... Проте до розправи не дiйшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, i хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього. Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомiчним голосом маленького кошеняти i з пiдiбганим хвостом завис у повiтрi. Вiн виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кiт. - Навiщо ти так зi мною? - запитав вiн все тим же тоненьким голосом i скосив на Степана докiрливий погляд. - Вiдпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе! - Е, нi, - вiдповiв Степан i з такою силою стрiпнув кота, що той лише кавкнув. - Ти нас - в пiч, на смаженину, а ми тебе за це - вiдпускати? Не вийде! - Яку смаженину? - заволав Аристарх. - Подумай, про що ти говориш! Нiякої смаженини ми з вас i не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою i в голову не приходило! - Брешеш, - сказав Степан. - Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печi горiв вогонь? |
|
|