"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автораобiцяв нiчого доброго. - Давай поговоримо хоча б про людську пiдступнiсть.
- Про яку пiдступнiсть? - запитав Степан. - Ось про яку, - вiдказав кiт i помацав гулю на лобi. - Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком? - Так ти ж сам надiв його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лiзти в горщик. Аристарх недовiрливо втупився в Степана. - То що ж виходить - я сам себе спiймав? - Виходить, так. - Он воно що... А чого ти сам не перелив його? - Бо твiй голос наказав скласти все пiд кущем i йти геть. Аристарх почухав себе за вухом i надовго замислився. - Чудасiя якась, та й годi, - нарештi обiзвався вiн. - Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидiв ранiше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий - i зненависть моя почала вивiтрюватися, мов дим iз труби. Чого б це, га? Степан промовчав. Вiн думав лише про одне - як би його дiстатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом... - Здається, я починаю здогадуватися, - не чекаючи вiдповiдi, продовжував Аристарх. - Мабуть, це вiд того, що ви з самого початку ставилися до нас... ну, як до собi подiбних. - Звичайно, - вiдгукнувся Степан. - Ми й не думали про вас... нiчого такого. Просто хотiли взяти над вами шефство, та й годi. Аристарх насторожився. - А це що за птах такий? - запитав вiн. - Може бути, - погодився Аристарх. - Але я старатимуся. - Ну що ж, - сказав Степан. - Слухай. У нас, пiонерiв, є такий обов'язок: допомагати всiм старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збiгати до магазину чи за лiками... А тут ви прийшли. Дивимося - старенька бабуся i з нею голодний, худющий кiт. Ось Таня i каже: давайте вiзьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це... У Степана затремтiло пiдборiддя, защипало в очах. Вiн квапливо вiдвернувся. Аристарх задумався. - Ви, дiти, дивнi якiсь iстоти, - обiзвався вiн через хвилину. - Я навiть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидiти людський рiд, - все одно ти менi чомусь починаєш дуже подобатися. I коли накажуть видряпати тобi очi або зiштовхнути до урвища, - мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совiсть... Зненацька кiт скочив на рiвнi. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечiнь. - Здається, ще один гiсть завiтав, - зауважив вiн. - Не ображайся, але доведеться тебе зачинити... Ляда з глухим стуком закрила отвiр. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долiвку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибинi льоху шкребуться жабенята. БИТВА |
|
|