"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

обiцяв нiчого доброго. - Давай поговоримо хоча б про людську пiдступнiсть.
- Про яку пiдступнiсть? - запитав Степан.
- Ось про яку, - вiдказав кiт i помацав гулю на лобi. - Хто, як не ти,
людина, влаштував цю пастку з горщиком?
- Так ти ж сам надiв його на голову! Молоко треба було перелити в миску
чи ще в щось, а не лiзти в горщик.
Аристарх недовiрливо втупився в Степана.
- То що ж виходить - я сам себе спiймав?
- Виходить, так.
- Он воно що... А чого ти сам не перелив його?
- Бо твiй голос наказав скласти все пiд кущем i йти геть.
Аристарх почухав себе за вухом i надовго замислився.
- Чудасiя якась, та й годi, - нарештi обiзвався вiн. - Коли б ти лише
знав, як я вас, людей, ненавидiв ранiше! А от поговорив я з вами, пригостили
ви мене раз, другий - i зненависть моя почала вивiтрюватися, мов дим iз
труби. Чого б це, га?
Степан промовчав. Вiн думав лише про одне - як би його дiстатися до
котячого зашийка. А ще ця новина про шолом...
- Здається, я починаю здогадуватися, - не чекаючи вiдповiдi,
продовжував Аристарх. - Мабуть, це вiд того, що ви з самого початку
ставилися до нас... ну, як до собi подiбних.
- Звичайно, - вiдгукнувся Степан. - Ми й не думали про вас... нiчого
такого. Просто хотiли взяти над вами шефство, та й годi.
Аристарх насторожився.
- А це що за птах такий? - запитав вiн.
- I нiякий не птах... Тiльки ти все одно не зрозумiєш.
- Може бути, - погодився Аристарх. - Але я старатимуся.
- Ну що ж, - сказав Степан. - Слухай. У нас, пiонерiв, є такий
обов'язок: допомагати всiм старим та хворим. Дров нарубати, принести води,
збiгати до магазину чи за лiками... А тут ви прийшли. Дивимося - старенька
бабуся i з нею голодний, худющий кiт. Ось Таня i каже: давайте вiзьмемо над
ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це...
У Степана затремтiло пiдборiддя, защипало в очах. Вiн квапливо
вiдвернувся.
Аристарх задумався.
- Ви, дiти, дивнi якiсь iстоти, - обiзвався вiн через хвилину. - Я
навiть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидiти людський рiд, -
все одно ти менi чомусь починаєш дуже подобатися. I коли накажуть видряпати
тобi очi або зiштовхнути до урвища, - мабуть, я вже не можу цього зробити. В
мене теж є своя совiсть...
Зненацька кiт скочив на рiвнi. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в
далечiнь.
- Здається, ще один гiсть завiтав, - зауважив вiн. - Не ображайся, але
доведеться тебе зачинити...
Ляда з глухим стуком закрила отвiр. Земля тоненькими вкрадливими
струмочками посипалася на долiвку. Стало так тихо, що Степан почув, як в
глибинi льоху шкребуться жабенята.


БИТВА