"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

не завадило б колись i поцiкавитися моєю думкою. I я б тодi сказав, що
вперше в своєму життi повечеряв по-людському. А це набагато смачнiше, нiж
по-нашому...
- Замовкни, - крижаним голосом зупинила його Ядвiга Олiзарiвна. - Краще
займись своєю справою.
- Це можна, - погодився Аристарх. - Це ми зробимо з задоволенням.
Вiн пiдiйшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину i
пiдштовхнув у напрямку самiтного будинку.
- Прошу, - сказав Аристарх. - Менi теж потрiбно за дещо розрахуватися з
тобою.


КАПIТАН ПОТИХОНЧЕНКО

Для мешканцiв Горобцiв цей осокiр був звичайнiсiньким собi осокором.
Для всiх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокiр слугував йому
щоглою, прикордонною вишкою, повiтряною кулею.
З нижньої, найтовстiшої гiлки звисав мiцний мотузяний трап. Бiля
верхiв'я був закрiплений штурвал, що невтаємниченому поглядовi здавався
всього лише колесом вiд старого воза. I одному лише Василевi було вiдомо,
якою цiною воно дiсталося туди.
Сьогоднi осокiр був капiтанським мiстком, а сам Василь - вiдважним
капiтаном. - Зранку стояла чудова погода. Вiтру майже не було. Срiблясте
листя сонно ворушилося над головою - точнiсiнько як крила далеких i величних
океанських чайок. Чи навiть альбатросiв. Назустрiч неспiшно пливли кучерявi
хмари.
Капiтан Потихонченко вже цiлу годину стояв на мiстку своєї бригантини i
тримав у руках бiнокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними
цукерками та iншими солодощами, зненацька провалювалася в западину мiж двома
океанськими хвилями або стрiмко злiтала на пiняву вершину дев'ятого валу. I
схоже, що он там, лiворуч по курсу, починає вимальовуватися берег нiким ще
не вiдкритої землi.
Капiтан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бiнокля. Атож, так
воно i є: лiворуч по курсу виднiлися високi пальми з гронами бананiв. Помiж
двома найбiльшими хижами радiсно метушилися чорнi вiд засмаги туземцi з
кiльцями в носi. Вони вивiшували величезне полотнище з написом: "Сердечний
привiт прославленому мореплавцевi Василевi Потихонченку!" Маленькi туземочки
збирали для врочистої зустрiчi оберемки запашних тропiчних квiтiв.
- Спустити шлюпку на воду! - металевим голосом вiддав команду капiтан
Потихонченко. - Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!
Але перед тим, як самому зiйти в шлюпку, кожен капiтан повинен уважно
оглянути горизонт. Вiн повинен переконатися в тому, що кораблевi i його
екiпажу нiщо не загрожує.
Василь повiв бiнокля лiворуч, праворуч - i раптом побачив Степана. Його
товариш разом з Танею чимчикував до рiчки i, здається, щось їй доводив.
Капiтан Потихонченко опустив бiнокля на могутнi капiтанськi груди i
докiрливо похитав головою. Теж менi жених та наречена! Ет, виховуєш Степана,
виховуєш, а вiн...
По тому Василь знову пiднiс бiнокля до очей i побачив, як з-за кущiв
вигулькнув здоровенний чорний кiт з бiлою налiпкою на носi. Кiт, здається,