"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу авторане завадило б колись i поцiкавитися моєю думкою. I я б тодi сказав, що
вперше в своєму життi повечеряв по-людському. А це набагато смачнiше, нiж по-нашому... - Замовкни, - крижаним голосом зупинила його Ядвiга Олiзарiвна. - Краще займись своєю справою. - Це можна, - погодився Аристарх. - Це ми зробимо з задоволенням. Вiн пiдiйшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину i пiдштовхнув у напрямку самiтного будинку. - Прошу, - сказав Аристарх. - Менi теж потрiбно за дещо розрахуватися з тобою. КАПIТАН ПОТИХОНЧЕНКО Для мешканцiв Горобцiв цей осокiр був звичайнiсiньким собi осокором. Для всiх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокiр слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повiтряною кулею. З нижньої, найтовстiшої гiлки звисав мiцний мотузяний трап. Бiля верхiв'я був закрiплений штурвал, що невтаємниченому поглядовi здавався всього лише колесом вiд старого воза. I одному лише Василевi було вiдомо, якою цiною воно дiсталося туди. Сьогоднi осокiр був капiтанським мiстком, а сам Василь - вiдважним капiтаном. - Зранку стояла чудова погода. Вiтру майже не було. Срiблясте листя сонно ворушилося над головою - точнiсiнько як крила далеких i величних океанських чайок. Чи навiть альбатросiв. Назустрiч неспiшно пливли кучерявi Капiтан Потихонченко вже цiлу годину стояв на мiстку своєї бригантини i тримав у руках бiнокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та iншими солодощами, зненацька провалювалася в западину мiж двома океанськими хвилями або стрiмко злiтала на пiняву вершину дев'ятого валу. I схоже, що он там, лiворуч по курсу, починає вимальовуватися берег нiким ще не вiдкритої землi. Капiтан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бiнокля. Атож, так воно i є: лiворуч по курсу виднiлися високi пальми з гронами бананiв. Помiж двома найбiльшими хижами радiсно метушилися чорнi вiд засмаги туземцi з кiльцями в носi. Вони вивiшували величезне полотнище з написом: "Сердечний привiт прославленому мореплавцевi Василевi Потихонченку!" Маленькi туземочки збирали для врочистої зустрiчi оберемки запашних тропiчних квiтiв. - Спустити шлюпку на воду! - металевим голосом вiддав команду капiтан Потихонченко. - Завантажити її шоколадними цукерками та намистом! Але перед тим, як самому зiйти в шлюпку, кожен капiтан повинен уважно оглянути горизонт. Вiн повинен переконатися в тому, що кораблевi i його екiпажу нiщо не загрожує. Василь повiв бiнокля лiворуч, праворуч - i раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до рiчки i, здається, щось їй доводив. Капiтан Потихонченко опустив бiнокля на могутнi капiтанськi груди i докiрливо похитав головою. Теж менi жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а вiн... По тому Василь знову пiднiс бiнокля до очей i побачив, як з-за кущiв вигулькнув здоровенний чорний кiт з бiлою налiпкою на носi. Кiт, здається, |
|
|