"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу авторавирiшила протопити пiч.
Степан зупинився. - I все? - запитав вiн. - I бiльше нiчого? - Нiчого, - вiдказала Таня. - Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся! Степана нiби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, вiн ще й боягузом став! - Я не чув, - пробурмотiв вiн. - Менi Аристарх сказав... Слухай, а тобi не здалося, що вiн може розмовляти людським голосом? - А чого тут дивуватися? - вiдказала Таня, i Степан вловив в її голосi глузливi нотки. - Кожен може розмовляти, як йому заманеться. - Звичайно... - погодився геть спантеличений Степан. - Вiн попросив принести йому молока i ще чогось смачного... Знаєш, жаль менi його. Хiба ж так можна - все життя сидiти на якiйсь смердючiй бурдi! Зненацька йому здалося, нiби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся. - Що ти там побачив? - запитала Таня. I знову її голос став настороженим i холодним. - Я... там хтось ховається, - пошепки озвався вiн. - Теж менi смiливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, - сказала Таня i посмiхнулася. Проте i посмiшка її не була схожою на посмiшку колишньої Танi. I погляд в неї був не такий... Атож, на вигляд вона була такою, як i ранiше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. I вiд цього йому захотiлося тiкати куди завгодно, лише б подалi вiд цiєї дивної - Знаєш... - розгублено почав вiн. - Я... менi негайно треба додому. - А що ти там загубив? - почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання. На дорiжцi, ховаючи посмiшку в вусах, сидiв Аристарх. Щоправда, вiн теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Помiж вухами в нього виросла чималенька-таки гуля. Кiнчик носа був залiплений брудною ганчiркою. - От ми з тобою i зустрiлися, - сказав Аристарх i вдарив обрубком хвоста по дорiжцi. - Знову зустрiлися. Але чомусь я не чую радiсних вигукiв. Степан мимоволi вчепився в руку Танi. Проте тут же випустив її - рука була холодною, мов лiд. - От горе, знову дитина злякалася! - зi смiхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсiм не скидалася на Таню. Це була зовсiм iнша iстота, її кiска розплелася сама по собi, волосся розсипалося по плечах i почало сивiти просто на очах, численнi зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помiтними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими i рiзкiшими. Спина у колишньої Танi трохи згорбилася, звiдкiлясь у її руках взялася замашна герлига... Перед Степаном стояла баба-яга. - Так чим же тобi не сподобалася ота... як ти кажеш? - запитала вона, примруживши колючi очi. - Бурда, - замiсть Степана охоче вiдповiв Аристарх i знову задоволене пирхнув. - Тебе не спитали, - вiдрiзала баба-яга. - Ще б пак! - промуркотiв Аристарх. - Хто е ти i хто я. А, мiж iншим, |
|
|