"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

собi на горе вродилася вона негарною з лиця i ще гiрше - хворобливою. А в тi
часи хворому та невродливому краще i на свiт не з'являтися. Хлiб тодi,
онучко, ой як важко дiставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в
сiм'ї. От i докоряли тiй Катрусi на кожному кроцi, шпигали, кому не
лiньки... А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати.
Вiн-бо гончарем був... Тож їхали вони, їхали, i захотiлося батьковi поспати.
Дав вiн Катi в руки вiжки i наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо,
колесо взяло та й вiдвалилося якраз на кладцi через болото. Гладущики
плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возi. Ох i
розгнiвався ж вiн за те колесо на Катю! Вiдшмагав доньку вiжками i прогнав
геть. Iди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, бiльше
не бачив!.. Згодом, звiсно, схопився за голову i кинувся її шукати по всiх
усюдах. Та хiба можна було знайти когось в тi часи? У нас навколо суцiльнi
болота були i лiси. Так i пропала бiдолашна Катя. Мабуть трясовина
засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звiр розiрвав.
- А як її батька звали, не пам'ятаєте?
- Чому не пам'ятаю? Його, як i дiда мого, Трохимом звали. Атож,
Трохимом Трохимовичем... - Баба Марiя несподiвано схлипнула: - Казала тобi,
онучко, що не варт таке розповiдати на нiч. Як згадаю про неї - сльози самi
собою навертаються на очi.
- Ти її жалiєш, еге ж? - тремтячим голосом запитала Таня, i Степан
ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.
- Ще б пак... Живи вона зараз - то хiба став би хтось дорiкати їй за
погубленi горнята та слабке здоров'я? Звiсно, нi... Гаразд, Таню, давай вже
спати.
Степан тихенько вiдiйшов вiд вiкна. На вулицi вiн застрибав з радощiв.
Таня жива!
Затим, безстрашно насвистуючи, вiн подався додому. Перелiз через вiкно,
лiг у лiжко i замислився.
А думав Степан про те, якi приходять до людини сни. Часом добрi, часом
дивнi i навiть страшнi. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун,
здається, теж сном виявився.
I жаль, звичайно, що тiтка Катерина не дожила до наших часiв...


ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, пiсля такої нiчної пригоди Степан прокинувся пiзнiше, нiж
завжди. Вдома вже нiкого не було.
В кухнi на столi лежала записка вiд мами. Вона зичила синовi приємних
сновидiнь i повiдомляла, що кури й порося вже погодованi, корова Зiрка давно
в чередi. А ще мама прохала, що коли синовi знову буде кепсько, - нехай
негайно лягає в постiль. А зона в обiдню перерву забiжить додому i, при
потребi, негайно викличе лiкаря Михайла Олексiйовича.
Степан проглянув записку i мимоволi посмiхнувся. Дуже йому тепер
потрiбен той Михайло Олексiйович! Здається, вiн ще нiколи не почував себе
таким здоровим. Хотiлося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом
по землi, що вiн i зробив.
Затим Степан всiвся на лавцi пiд парканом i задумався над тим, що його
робити далi.