"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу авторасобi на горе вродилася вона негарною з лиця i ще гiрше - хворобливою. А в тi
часи хворому та невродливому краще i на свiт не з'являтися. Хлiб тодi, онучко, ой як важко дiставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сiм'ї. От i докоряли тiй Катрусi на кожному кроцi, шпигали, кому не лiньки... А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Вiн-бо гончарем був... Тож їхали вони, їхали, i захотiлося батьковi поспати. Дав вiн Катi в руки вiжки i наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й вiдвалилося якраз на кладцi через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возi. Ох i розгнiвався ж вiн за те колесо на Катю! Вiдшмагав доньку вiжками i прогнав геть. Iди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, бiльше не бачив!.. Згодом, звiсно, схопився за голову i кинувся її шукати по всiх усюдах. Та хiба можна було знайти когось в тi часи? У нас навколо суцiльнi болота були i лiси. Так i пропала бiдолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звiр розiрвав. - А як її батька звали, не пам'ятаєте? - Чому не пам'ятаю? Його, як i дiда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем... - Баба Марiя несподiвано схлипнула: - Казала тобi, онучко, що не варт таке розповiдати на нiч. Як згадаю про неї - сльози самi собою навертаються на очi. - Ти її жалiєш, еге ж? - тремтячим голосом запитала Таня, i Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати. - Ще б пак... Живи вона зараз - то хiба став би хтось дорiкати їй за погубленi горнята та слабке здоров'я? Звiсно, нi... Гаразд, Таню, давай вже спати. Таня жива! Затим, безстрашно насвистуючи, вiн подався додому. Перелiз через вiкно, лiг у лiжко i замислився. А думав Степан про те, якi приходять до людини сни. Часом добрi, часом дивнi i навiть страшнi. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився. I жаль, звичайно, що тiтка Катерина не дожила до наших часiв... ЗНОВУ БРАНЕЦЬ Звичайно, пiсля такої нiчної пригоди Степан прокинувся пiзнiше, нiж завжди. Вдома вже нiкого не було. В кухнi на столi лежала записка вiд мами. Вона зичила синовi приємних сновидiнь i повiдомляла, що кури й порося вже погодованi, корова Зiрка давно в чередi. А ще мама прохала, що коли синовi знову буде кепсько, - нехай негайно лягає в постiль. А зона в обiдню перерву забiжить додому i, при потребi, негайно викличе лiкаря Михайла Олексiйовича. Степан проглянув записку i мимоволi посмiхнувся. Дуже йому тепер потрiбен той Михайло Олексiйович! Здається, вiн ще нiколи не почував себе таким здоровим. Хотiлося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землi, що вiн i зробив. Затим Степан всiвся на лавцi пiд парканом i задумався над тим, що його робити далi. |
|
|