"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсiм недавно я бачив її
бiля колодязя?
Степан остовпiв.
- Таня бiля колодязя? - прошепотiв вiн. - Не може цього бути. А ти
не... не помилився?
- Ну, знаєш, - обурився батько. - Що я - вперше її бачу? Вона ще
привiталася зi мною.
- Але ж Таня... - промимрив збитий з пантелику Степан. - Я своїми очима
бачив...
- Я теж бачив, - сказав батько. - I теж своїми очима.
- Заспокойтеся, - сказала їм мама. - Це все тобi, мабуть, наснилося, -
звернулася вона до сина. - Може, перейдеш до нашої кiмнати? Знаєш, коли я
була маленькою i менi снився страшний сон - я бiгла до бабусi i всi страхи
одразу щезали.
Степан замислився. Звичайно, в кiмнатi батькiв йому нiчого не страшно.
Але що може подумати татусь? "Ет, - скаже вiн, - а ще до п'ятого класу
збираєшся!.."
- Я тут залишусь, - нарештi вирiшив вiн. - Що я вам - маленький?
- Молодець, - сказав татко.
Коли батьки пiшли до себе, Степан одягнувся i вилiз у вiкно. На всяк
випадок вiн захопив з собою старий лiхтарик i дерев'яну шпагу, якою фехтував
з Василем пiд час гри у трьох мушкетерiв.
Хата баби Марiї стояла в глибинi двору, за високими i густими кущами
бузку. Степан навшпиньках прокрався до вiкон i зачаївся.
Навколо стояла глибока тиша. Навiть невтомнi собаки - i тi замовкли.
Помiж рiдких хмарин повiльно плив повновидий мiсяць, i його срiблясте свiтло
затоплювало соннi Горобцi мерехтливим сяйвом.
I в цiй тишi до Степана долинув жалiбний голос Танi:
- Нiяк не засну, бабусю. Така задуха!
- Немає нiякої задухи, - сонним голосом заперечила баба Марiя. - То
тобi пiсля вулицi так здається. Краще думай про щось приємне - i вiдразу
заснеш.
- Я вже думала, - вiдказала Таня ще жалiбнiше. - Але нiчого не
виходить. Розкажи якусь iсторiю, га, бабусю?
Степан ледь не затанцював з радощiв. Йому кортiло зарепетувати на всi
Горобцi: "Таня жива! Ура Танi!" Та пiд ногою несподiвано трiснула гiлка, i
вiн злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили пiд вiкном. Та ще вночi!
Та ще пiд дiвчачим! Який би то був сором!
На щастя, нiхто на той трiск не звернув нiякої уваги. Баба Марiя
повернулася на iнший бiк, позiхнула i запитала:
- Про що ж тобi розповiсти?
- Ну... якi в тебе були бабуся i дiдусь. А може, ще когось згадаєш.
- Та я вже розповiдала тобi про них.
- То й що з того? У нас в школi зараз всi цiкавляться, в кого якi були
отi... дiд i баба... еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь
ласка!
- Що ж про них розповiдати, - знехотя почала баба Марiя. - Жили, як
всi, працювали, як всi. Хiба що моїй двоюрiднiй тiтцi Катрi не пощастило.
- Це та, що на картцi бiля вiкна? - запитала Таня.
- Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою i слухняною дитиною. Та