"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу авторадонесенням? Про мiжнародне становище домовикiв, наприклад. Або повертаються
вiд своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусинi гостинцi? - Люблю, - визнав Степан. - Але ж задачi пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирiшувати. Проте Шурхотун його навiть не дослухав. - Це вже мене не цiкавить, - сказав вiн. - От краще-но послухай, про що йдеться в iншiй задачi: "До одного басейну вливається вода з двох труб..." Ну то як? Хiба ж це не цiкава задача, га? - Не знаю... - нерiшуче вiдказав Степан. Вiн понад усе боявся задач про труби, з яких витiкала вода. - Чим же вона тобi така цiкава? - А тим, що я ще нiколи не бачив стiльки води! Бо ти або твiй батько принесете вiдро-iнше - i все. А тут вiдкриваєш пiдручника - тече, тече вода. Вiдкриєш завтра - те ж саме. Пiслязавтра - i не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона i справдi потече? Уявляєш, який-то потiк ринув би на твою голову з книжкової полички! От i тягнеш того пiдручника на пiдлогу... Несподiвано Шурхотун замовк i почав терти скронi долонями. - Я ж не про це збирався сказати... - розгублено забурмотiв вiн. - Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистiсiньке тобi решето! То про що ж я збирався запитати? - Не знаю, - вiдповiв Степан. - А от ти менi краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив? - Так вже заведено, - пояснив Шурхотун. - Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу. - А чому ж тодi ти показався зараз? зiлля Ядвiги Олiзарiвни. I не раз. Чи не так? - Так, - згодився Степан. - От бачиш. А хто його пив хоча б двiчi... Ага, ось про що я хотiв запитати! Скажи, будь ласка, як це тобi вдалося вiдпроситися додому? - А я не вiдпрошувався, - сказав Степан. - Просто Аристарх послав мене за молоком i бутербродами. Шурхотун вiдсахнувся. - Як Аристарх? - прошепотiв вiн. - А Ядвiга Олiзарiвна? Хiба не вона вiдпустила тебе? - Нi. Вона, мабуть, i не здогадується, де я. Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кiсточки затрiщали. - Он воно що... Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна? - Навпаки! - вигукнув Степан. - Вона гарна i добра. Вона дбайлива. I Аристарх також. - Ти сам так вважаєш? - Звичайно, сам! - Не поспiшай, Степанку, - попрохав Шурхотун. - Прислухайся до себе, може, тобi хтось iнший це пiдказує? Степан замовк. - Здається, сам, - сказав вiн через хвилину. - Та хiба ще отут-о, - вiн поклав долоню собi на груди, - нiби хтось сидить i нашiптує: "Вона добра, добра..." З Шурхотунових вуст злетiв стогiн. |
|
|