"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

донесенням? Про мiжнародне становище домовикiв, наприклад. Або повертаються
вiд своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусинi гостинцi?
- Люблю, - визнав Степан. - Але ж задачi пишуться не для читання! Вони
пишуться для того, щоб їх вирiшувати.
Проте Шурхотун його навiть не дослухав.
- Це вже мене не цiкавить, - сказав вiн. - От краще-но послухай, про що
йдеться в iншiй задачi: "До одного басейну вливається вода з двох труб..."
Ну то як? Хiба ж це не цiкава задача, га?
- Не знаю... - нерiшуче вiдказав Степан. Вiн понад усе боявся задач про
труби, з яких витiкала вода. - Чим же вона тобi така цiкава?
- А тим, що я ще нiколи не бачив стiльки води! Бо ти або твiй батько
принесете вiдро-iнше - i все. А тут вiдкриваєш пiдручника - тече, тече вода.
Вiдкриєш завтра - те ж саме. Пiслязавтра - i не думає переставати. Отут вже
хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона i справдi потече? Уявляєш,
який-то потiк ринув би на твою голову з книжкової полички! От i тягнеш того
пiдручника на пiдлогу...
Несподiвано Шурхотун замовк i почав терти скронi долонями.
- Я ж не про це збирався сказати... - розгублено забурмотiв вiн. -
Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистiсiньке тобi решето! То про що ж я
збирався запитати?
- Не знаю, - вiдповiв Степан. - А от ти менi краще скажи, чому це я
тебе жодного разу не бачив?
- Так вже заведено, - пояснив Шурхотун. - Ми, домовики, народ скромний.
Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.
- А чому ж тодi ти показався зараз?
- А я й не показувався. Це в тебе очi стали iншими. Напевно, ти пив
зiлля Ядвiги Олiзарiвни. I не раз. Чи не так?
- Так, - згодився Степан.
- От бачиш. А хто його пив хоча б двiчi... Ага, ось про що я хотiв
запитати! Скажи, будь ласка, як це тобi вдалося вiдпроситися додому?
- А я не вiдпрошувався, - сказав Степан. - Просто Аристарх послав мене
за молоком i бутербродами.
Шурхотун вiдсахнувся.
- Як Аристарх? - прошепотiв вiн. - А Ядвiга Олiзарiвна? Хiба не вона
вiдпустила тебе?
- Нi. Вона, мабуть, i не здогадується, де я.
Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кiсточки затрiщали.
- Он воно що... Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона
погана, так? Зла, кровожерна?
- Навпаки! - вигукнув Степан. - Вона гарна i добра. Вона дбайлива. I
Аристарх також.
- Ти сам так вважаєш?
- Звичайно, сам!
- Не поспiшай, Степанку, - попрохав Шурхотун. - Прислухайся до себе,
може, тобi хтось iнший це пiдказує?
Степан замовк.
- Здається, сам, - сказав вiн через хвилину. - Та хiба ще отут-о, - вiн
поклав долоню собi на груди, - нiби хтось сидить i нашiптує: "Вона добра,
добра..."
З Шурхотунових вуст злетiв стогiн.