"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

маслом. I молока.
- Скiльки завгодно! - вигукнув Степан. - Ет, менi б тiльки опинитися
дома! А там...
Аристарх знову надовго замовк. Степановi навiть здалося, нiби кiт
заснув.
- А що... мабуть, я змiг би тебе вiдпустити, - нарештi озвався кiт. -
Тiльки, само собою зрозумiло, ненадовго. А за це ти менi повинен принести
бутербродiв i молока.
Степан вiдчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кiт з
острахом озирнувся в бiк самiтного будиночка.
- Мабуть, влетить менi вiд хазяйки, - в задумi муркнув вiн. - Та що
вдiєш, якось переживу. Отже, домовились? - запитав вiн. - Я тебе вiдпускаю
на годинку-другу додому, а ти менi за це принесеш молока.
Неймовiрна радiсть охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на
хвилю опинитися в Горобцях, можна пообiцяти гори бутербродiв i рiчку молока!
А там нехай-но хтось спробує його витягти звiдтiля! Сюди вiн, звiсно, прийде
якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усiма
горобцiвськими чоловiками. Отодi вже баба-яга i цей страхiтливий кiт
поплатяться за все!
I хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, нiби вiн вагається.
Нарештi махнув рукою i сказав:
- Гаразд. Домовилися.
Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її
назад.
- Е-е, нi, так не вийде! - ущипливо вищирився вiн. - Знаю я вас, людей.
Спочатку ми зробимо ось що...
Вiн прожогом кинувся до самiтного будиночка i незабаром повернувся з
кухлем у лапах.
- Пий, - наказав вiн.
- Що це?
Аристарх поворушив вусами.
- Не пiзнаєш? Та це ж те саме зiлля, яким хазяйка опоїла вас, коли ви
прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зiллям. Вихилив кухля -
iз голови вилiтає все, що може нам з хазяйкою зашкодити.
Степан розгубився. Цього ще не вистачало!
- Так я вже пив, - сказав вiн нарештi. - Скiльки можна?
- Скiльки треба, стiльки й вип'єш, - сказав Аристарх. - Пий, кажу тобi,
а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити... Нi, почекай
трохи!..
Аристарх, пильно дивлячись Степановi в очi, щось швидко-швидко
пробубонiв. Тодi пiдстрибнув, зробив два оберти на правiй заднiй нозi i
занявкав. Пiсля всього з полегшенням зiтхнув i зауважив:
- Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрiзь буде
внутрiшнiй голос.
- А це ще хто такий?
Писок Аристарха мимоволi розплився в задоволенiй усмiшцi.
- Можеш вважати, що внутрiшнiй голос - це те, що i я сам, - сказав
вiн. - Лише знаходитиметься при тобi.
- А навiщо вiн менi потрiбен, той голос?
- Щоб постiйно нагадувати про моє iснування. Зрозумiв? А тепер бiжи