"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора Навколо стояла глибока тиша. Вiд неї аж дзвенiло у вухах. Хiба що бiля
протилежної стiни, за буфетом, i справдi чулося якесь слабке шарудiння. "Мабуть, знадвору об стiну гiлка треться, - подумав Степан. - Чи знову повернулася куниця..." Минулого лiта у них на горищi поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацiкавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землi до горища i назад або зосереджено шкреблася пiд стрiхою. Точнiсiнько, як оце зараз. Пiд осiнь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лiсу. Степан вимкнув нiчника i знову влiгся у лiжко. Вже крiзь дрiмоту знову почув чиїсь легкi, обережнi кроки. А ще - жалiсливе буркотiння. Так мiг бурмотiти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфiльмi. Степановi навiть здалося, нiби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотiв над самiсiньким його вухом: "Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе... Ох, яке лихо!" "Що за лихо?" - хотiв було запитати Степан. Проте очi йому вже мiцно стулилися, а вуста злиплися так, нiби їх змазали медом. Через хвилину вiн мiцно спав. ЯДВIГА ОЛIЗАРIВНА Рано-вранцi Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зiрку. На зворотному шляху, бiля Чортового яру, на нього чекала Таня. - Ну то як - пiдемо до бабусi чи нi? - запитала вона. - Щось не хочеться, - вiдказав Степан. - Та й нiколи. Колись пiзнiше. нiчний голос. Кому вiн мiг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та нi з ким. Батько ще вдосвiта поїхав на роботу, Василя теж немає - подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нiчогiсiнько. - Але ж ми вирiшили взяти над нею шефство, - не вгамовувалася Таня. - Чи ти забув про це? - Нiчого я не забув, - роздратувався Степан. В головi з'явилася було якась ще неясна думка, але вiн нiяк не мiг її спiймати. А все через це базiкання. - Пiдемо, Стьопо-о... - не вгавала Таня. - Ну пiде-емо... - Та вiдчепись ти вiд мене! - з серцем вигукнув Степан i вiдштовхнув Таню. Дiвчинка не втрималася i впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтiли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко пiднялася, поспiшно витерла очi i зашепотiла: - I треба було тобi штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь. Степан озирнувся. По той бiк яру стояла вчорашня бабуся i не вiдривала вiд них зацiкавленого погляду. Поруч з нею сидiв Аристарх i водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самiсiнькою його головою. - Добридень, бабусю! - гукнула Таня. - Ви не думайте... це ми просто так гралися. А до вас можна в гостi? |
|
|