"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

Навколо стояла глибока тиша. Вiд неї аж дзвенiло у вухах. Хiба що бiля
протилежної стiни, за буфетом, i справдi чулося якесь слабке шарудiння.
"Мабуть, знадвору об стiну гiлка треться, - подумав Степан. - Чи знову
повернулася куниця..."
Минулого лiта у них на горищi поселилася куниця. Степан не раз бачив її
зацiкавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землi до
горища i назад або зосереджено шкреблася пiд стрiхою. Точнiсiнько, як оце
зараз. Пiд осiнь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лiсу.
Степан вимкнув нiчника i знову влiгся у лiжко. Вже крiзь дрiмоту знову
почув чиїсь легкi, обережнi кроки. А ще - жалiсливе буркотiння. Так мiг
бурмотiти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфiльмi. Степановi
навiть здалося, нiби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотiв над
самiсiньким його вухом: "Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе...
Ох, яке лихо!"
"Що за лихо?" - хотiв було запитати Степан. Проте очi йому вже мiцно
стулилися, а вуста злиплися так, нiби їх змазали медом.
Через хвилину вiн мiцно спав.


ЯДВIГА ОЛIЗАРIВНА

Рано-вранцi Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зiрку. На
зворотному шляху, бiля Чортового яру, на нього чекала Таня.
- Ну то як - пiдемо до бабусi чи нi? - запитала вона.
- Щось не хочеться, - вiдказав Степан. - Та й нiколи. Колись пiзнiше.
Сьогоднi йому було не до старенької. З голови нiяк не виходив таємничий
нiчний голос. Кому вiн мiг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б
порадитися з кимось, та нi з ким. Батько ще вдосвiта поїхав на роботу,
Василя теж немає - подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що
вона може порадити. Нiчогiсiнько.
- Але ж ми вирiшили взяти над нею шефство, - не вгамовувалася Таня. -
Чи ти забув про це?
- Нiчого я не забув, - роздратувався Степан. В головi з'явилася було
якась ще неясна думка, але вiн нiяк не мiг її спiймати. А все через це
базiкання.
- Пiдемо, Стьопо-о... - не вгавала Таня. - Ну пiде-емо...
- Та вiдчепись ти вiд мене! - з серцем вигукнув Степан i вiдштовхнув
Таню.
Дiвчинка не втрималася i впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її
ображено затремтiли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши
кудись за Степанову спину, хутко пiднялася, поспiшно витерла очi i
зашепотiла:
- I треба було тобi штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака
якийсь.
Степан озирнувся. По той бiк яру стояла вчорашня бабуся i не вiдривала
вiд них зацiкавленого погляду. Поруч з нею сидiв Аристарх i водив
кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над
самiсiнькою його головою.
- Добридень, бабусю! - гукнула Таня. - Ви не думайте... це ми просто
так гралися. А до вас можна в гостi?