"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

Старенька кивнула головою, i Таня мерщiй подалася до яру. Миттю
перебралася на другий бiк, озирнулася на Степана i махнула рукою:
- А ти чого стоїш? Йди сюди!
Степан нерiшуче зробив один крок, другий i знову зупинився. В нього
було таке вiдчуття, нiби його розривають якiсь дивнi, протилежнi сили. Одна
тягне додому i шепоче переляканими словами нiчного гостя: "...аби ти знав,
яке лихо чекає на тебе..." Iнша тягне слiдом за дiвчинкою, туди, де над
краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся i дивиться на нього
загадковим, неклiпним поглядом, вiд якого по спинi забiгали холоднi мурашки.
Друга сила перемогла.
Коли вiн перебрався через яр i пiдiйшов до старенької з котом, Таня
промовила:
- Знаєш, Стьопо, що тiльки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотiла б
показати нам щось надзвичайно цiкаве. Таке, що ми зроду ще не бачили...
Ой! - несподiвано вигукнула вона i сплеснула в долоньки. - Ми ж так i не
запитали, як вас звуть!
- Кличте мене Ядвiгою Олiзарiвною, - вiдказала бабуся.
Таня здивовано поглянула на неї.
- Дивне якесь у вас iм'я, - сказала вона. - В нашому селi такого ще не
було.
- Це воно в мене зараз таке, - пояснила старенька, i дивна посмiшка
ковзнула по її тонких вустах. - А ранiше я Катериною Трохимiвною звалася.
З несподiванки Таня навiть рота забула закрити.
- А... хiба можна мiняти своє iм'я?
- Як бачиш, можна, - вiдказала старенька i знову загадково
посмiхнулася. - А iнколи навiть необхiдно.
- Нiколи не чула про таке, - визнала Таня. - Нам наша вчителька...
- Ня-ав, - несподiвано подав голос Аристарх i потерся об колiно
старенької. Та пильно подивилася на нього i повернулася до дiтей:
- Як ви думаєте, що тiльки-но сказав менi Аристарх? - запитала вона i,
не чекаючи вiдповiдi, сама ж вiдказала: - Вiн сказав, що пора вже йти.
- Та хiба ж можна зрозумiти, що кажуть коти? - запитала Таня.
- Iнколи це вдається, - скромно призналася старенька. - Нумо
наввипередки!
- Ви i це вмiєте? - вражено запитала Таня. Вона, здається, тiльки те й
робила, що дивувалася. - А я думала, що в вашому вiцi можна лише ходити. Та
й то з цiпком.
- Мiй вiк менi не заважає, - вiдказала старенька, i щось недобре
почулося в її голосi. - Ну, раз... два... два з половиною... Вперед!
Вона пiдхопила рукою заполу довгої рясної спiдницi i задрiботiла так
швидко, що Таня вiдстала з самого початку. Слiдом за нею широким скоком
подався Аристарх.
Не подобалося все це Степановi, ой, як не подобалося! I котяче
нявкання, i невловимо-таємничi посмiшки Ядвiги Олiзарiвни. Не подобалося
навiть нове її iм'я. Але Степан нiчого не мiг з собою подiяти. Щось
неухильно пiдштовхувало його вслiд за всiма. Ось вiн уже обiгнав кота
Аристарха, ось вже Таня зовсiм поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася
позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далi й далi. Вiдстань мiж
ним i Ядвiгою Олiзарiвною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв
її, з жахом вiдчуваючи, що ноги його зовсiм перестали торкатися землi.