"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Аристарх, спокiйно! - гримнула на нього старенька.
- Це я винна, бабусю, - сказала Таня на захист Аристарха. Вона присiла
навпочiпки перед котом, ласкаво зазирнула в зеленi, настороженi очi i
спiвчутливим голосом запитала:
- Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всi ж вони такi
безсердечнi... Ось у мене вдома теж є кiшка. Муркою її кличуть. Я також
пiдiбрала її зовсiм маленькою. В неї було надiрвано вушко i покусано
хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що - i вона вже пiд лiжком.
Нiзащо її потiм не викличеш... А тепер така красуня стала, така ласкава i
розумна...
Вперше в недовiрливих котячих очах з'явилося щось подiбне до
зацiкавлення. Щоправда, варто було Танi знову простягнути руку, як воно
негайно щезло.
- Напевне, ти подумав, що я тебе хотiла вдарити, еге ж? - запитала
Таня. - Який же ти дурненький i наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи,
вiдгодувати - i кращого кота в усьому свiтi не знайти! Ну гаразд, ми про це,
може, ще поговоримо.
- Ня-ав, - вперше за скiльки часу обiзвався Аристарх, i Степановi
здалося, нiби в його густих вусах промайнула глузлива посмiшка. - Ня-ав, -
повторив кiт.
Коли вони попрощались iз старенькою i вже перебралися через яр, Степан
зненацька зупинився.
- Слухайте, - розгублено почав вiн. - А ми ж, здається, так нi про що й
не дiзналися!
На нього всi подивилися здивовано.
- А про що б ти хотiв дiзнатися? - поцiкавився батько.
Степан потер долонею чоло.
- Вже не пам'ятаю, - визнав вiн. - Але, здається, ми хотiли про щось
запитати. Тiльки кого i про що? А може, й не запитати...
- Дурницi, - заперечив Василь. - Нiкого ми не хотiли розпитувати. Ми
просто ходили в гостi.
- Так-так, - пiдтакнула Таня. - Ми ходили в гостi до бабусi. I вона
менi дуже, дуже сподобалася. I кiт Аристарх також. Ну й що з того, що вiн
такий вiдлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя.
Бiдний кiт! Коли хочете знати, то я ще раз пiду туди. До бабусi i Аристарха.
Думаєте, добре їм весь час жити в самотинi?
На якусь мить Степановi здалося, нiби за кущами промайнула чиясь довга
тiнь. Проте вiн не звернув на те нiякої уваги. Мало хто має там бути!
Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всi не прив'язанi. Бо хоч i
люблять погавкати, але добрi i не злi.
- Ти, Таню, маєш рацiю, - зауважив Степанiв батько. - Одному жити на
свiтi - гiршої кари не придумаєш. Навiть коли поруч з тобою такий вiдданий
котяра, як цей Аристарх. Коли по щиростi, хлопцi, то я б на вашому мiсцi
взяв над старенькою пiонерське шефство... Бiдна бабуся, - продовжував вiн,
вiдчиняючи хвiртку свого двору, - їй, мабуть, було страшенно нiяково через
те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пiшов би я ще раз з
вами, та, на жаль, роботи бiльше, нiж треба! Самi знаєте, лiто.

Крiзь сон Степановi здалося, начебто по кiмнатi хтось ходить. Вiн з
зусиллям розплющив повiки i прислухався.