"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора - Аристарх, спокiйно! - гримнула на нього старенька.
- Це я винна, бабусю, - сказала Таня на захист Аристарха. Вона присiла навпочiпки перед котом, ласкаво зазирнула в зеленi, настороженi очi i спiвчутливим голосом запитала: - Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всi ж вони такi безсердечнi... Ось у мене вдома теж є кiшка. Муркою її кличуть. Я також пiдiбрала її зовсiм маленькою. В неї було надiрвано вушко i покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що - i вона вже пiд лiжком. Нiзащо її потiм не викличеш... А тепер така красуня стала, така ласкава i розумна... Вперше в недовiрливих котячих очах з'явилося щось подiбне до зацiкавлення. Щоправда, варто було Танi знову простягнути руку, як воно негайно щезло. - Напевне, ти подумав, що я тебе хотiла вдарити, еге ж? - запитала Таня. - Який же ти дурненький i наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, вiдгодувати - i кращого кота в усьому свiтi не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо. - Ня-ав, - вперше за скiльки часу обiзвався Аристарх, i Степановi здалося, нiби в його густих вусах промайнула глузлива посмiшка. - Ня-ав, - повторив кiт. Коли вони попрощались iз старенькою i вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився. - Слухайте, - розгублено почав вiн. - А ми ж, здається, так нi про що й не дiзналися! На нього всi подивилися здивовано. Степан потер долонею чоло. - Вже не пам'ятаю, - визнав вiн. - Але, здається, ми хотiли про щось запитати. Тiльки кого i про що? А може, й не запитати... - Дурницi, - заперечив Василь. - Нiкого ми не хотiли розпитувати. Ми просто ходили в гостi. - Так-так, - пiдтакнула Таня. - Ми ходили в гостi до бабусi. I вона менi дуже, дуже сподобалася. I кiт Аристарх також. Ну й що з того, що вiн такий вiдлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бiдний кiт! Коли хочете знати, то я ще раз пiду туди. До бабусi i Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотинi? На якусь мить Степановi здалося, нiби за кущами промайнула чиясь довга тiнь. Проте вiн не звернув на те нiякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всi не прив'язанi. Бо хоч i люблять погавкати, але добрi i не злi. - Ти, Таню, маєш рацiю, - зауважив Степанiв батько. - Одному жити на свiтi - гiршої кари не придумаєш. Навiть коли поруч з тобою такий вiдданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щиростi, хлопцi, то я б на вашому мiсцi взяв над старенькою пiонерське шефство... Бiдна бабуся, - продовжував вiн, вiдчиняючи хвiртку свого двору, - їй, мабуть, було страшенно нiяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пiшов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи бiльше, нiж треба! Самi знаєте, лiто. Крiзь сон Степановi здалося, начебто по кiмнатi хтось ходить. Вiн з зусиллям розплющив повiки i прислухався. |
|
|