"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

порите глибокими зморшками чоло, вiд чого здавався ще старiшим. - Iнодi я
заздрю долi нашого запального Дмитра Лизогуба, якого не залишить пiсня
навiть тодi, коли йтиме на ешафот. Шкода, що гинуть сильнi духом, а
убогодуха дрiбнота пуска║ сво┐ кволi паростки.

- Так бувало, так ║, може, колись цього не буде, - заспокоював Панас
Якович свого друга, а сам линув думками до геро┐в повiстi "Лихi люди".
Тепер вiн мiг би сказати про них бiльше, урахувавши останнi процеси над
народниками. - Не на березi Днiпра судилося бути друкованими творам нашим,
а на березi Женевського озера та тихо┐ Рони.
- Радив би тобi помандрувати туди. Там збира║ться коло волелюбних
людей. Драгоманов запрошував. Радий буде...
- Запрошення спокусливе. Але я не можу. В'яже мене з Полтавою не
чиновницька кар'║ра, а щось iнше. Виношую великий задум. Письменник не
може вiдриватися вiд рiдного грунту, мусить страждати разом iз сво┐м
народом. Якщо Жан-Жак Руссо народився на березi Женевського озера, то там
вiн черпав i натхнення. А ми впива║мо його на березi Ворскли, Псла, Орелi
i славетного Днiпра.

- Схиляюся перед тво║ю любов'ю до рiдно┐ землi, до пiснi, - вставив
кдлiчка. - Я теж полюбив ┐┐...
- Серцем i душею ти наш, Ало┐зе Вячеславовичу. Тво┐ композицi┐ за
народними мотивами допомагають менi творити образи... Зокрема жiночi.

- Це знаменно, Панасе. Народ, який iде в майбуття, перемагаючи всi
тортури, несе з собою плеканi мрi┐. Вони знаходять свiй вiдбиток у жiночiй
долi.

- Саме це мене найбiльше хвилю║. Я пов'язав навiть сво┐ особистi
переживання з творчими задумами. Вирiшив багато запозичити з власних
душевних колiзiй. Шкодую, що втратив з поля зору особу, яка до глибини
збудила в менi думки i почуття. Я мучусь, страждаю, а коли пишу, то серце
рида║ разом з мо┐ми героями. Признаюсь, що кожна написана сторiнка твору
дода║ менi сивини. На терезах сумлiння й пристрастi зважуються тi
сторiнки.

* * *
Панас Якович не мiг дати ради думкам. Може, кинути цю нещасну кра┐ну,
доки на шмаття не розтерзалося серце? На кожному кроцi брехня, обман,
доноси, пiдлiсть. Може, правду говорив Пильчиков, радячи податися до
Драгоманова в Женеву?

За стiною почулись знайомi акорди гри на фортепiано. Значить, не вiн
один стражда║ безсонням. Цiлющим напо║м вливалися в душу тi звуки, нiби
повiяло пахощами рiдного степового роздолля. Сiдав за стiл, писав, наче
дбайливо вибирав з пiтьми плiдно набухлi зерна i засiвав ними перелоговий
чорнозем.
Пливла пелехата нiч назустрiч свiтанковi.

* * *