"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом i С. Подолiнським
Женева. I877"
Майже вся третя книга "Громади" була заповнена повiстю "Лихi люди".

У цей час нагодився i Ало┐з Вячеславович кдлiчка, подiляв радiсть
друзiв. Вiн схвильовано зачитав епiграф до повiстi:
I день iде, i нiч iде,
I, голову схопивши в руки,
Диву║шся, чому не йде
Апостол правди i науки?
- Зачитайте ще раз, Ало┐зе Вячеславовичу, - просив Пильчиков. - Цi
слова вистражданi... Апостол правди i науки? Коли, в яких обставинах, у
якому вбраннi чекати його нам?
Розмову повели про подi┐. А ┐х було багато за останнi два роки.
Вiдбулась кровопролитна росiйсько-турецька вiйна. I в пресi, i в усних
переказах ширились повiдомлення про тяжкi бо┐ пiд Плевною та на Шипцi.
Суворо, правдиво вiдбив цi подi┐ на сво┐х полотнах живописець Василь
Верещагiн - учасник вiйни. Розповiдали, що iмператору Олександру II дуже
не сподобались цi картини.
- Одне кровопролиття на Балканах, а друге в закритому процесi при
сенатi, де сiли на лави пiдсудних 193 народники, - висловлював сво┐
судження Панас Якович.

Спiвчутливо переглянулись друзi. Хвилювали цi подi┐ кожну чесну людину.
Ширився розголос про смiливi промови на процесi. Тяглися нитки до
полтавського народницького осередку, до розкрито┐ чигиринсько┐ змови,
очолено┐ народниками Стефановичем, Дейчем, Бохановським. Чигиринська ж
справа набула велико┐ ваги на Укра┐нi. Арештованих допитували в Ки║вi. Тут
вони вiдбували ув'язнення, доки юний полтавець, учасник та║много
товариства "Унiя", Ростислав Стеблiн-Каменський органiзував втечу.
Живим в уявi Панаса Яковича постав запальний, натхненно фанатичний
Ростислав, яким запам'ятався йому на зборах "Унi┐". Не могли не згадати
друзi й другого учасника "Унi┐", Дмитра Андрiйовича Лизогуба. Перебуваючи
в Одесi, Пильчиков довiдався, що вiн сидить в одеськiй тюрмi. За
революцiйну дiяльнiсть вкупi з Желябовим, за смiливу пропаганду його чека║
найсуворiше покарання.
Це все насторожувало Панаса Яковича. До того ж вразив арешт учителя
Полтавсько┐ гiмназi┐ Миколи Васильовича Ковалевського, який, живучи перед
тим у Ки║вi, дружив з Михайлом Старицьким.
Скаженiв полтавський жандармський полковник Банiн, пишучи один за одним
рапорти до Третього вiддiлення. "Таких лиц немало, - писав вiн, - через
что эти паразиты размножаются, завербовывая в свой кружок все более й
более. Гуманное отношение к зтим лицам придает им только более смелости".
- Хiба можна в однiй повiстi охопити всi гострi подi┐ останнiх рокiв? -
задумливо говорив Панас Якович.
- Добре, що ти не покида║ш сво┐х мрiй. Вони не дають черствiти серцю.
Пригадую мрi┐ мо║┐ юностi. Багато ми колись сперечалися про напрями
дiяльностi. Я дотримувався тодi помiркованих поглядiв. А зараз думаю про
те, чи був я правий? Може, легше було б сконати на засланнi, нiж оце
роздумувати й самобичувати себе на старостi, - Дмитро Павлович хмурив