"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

залишилась незачинена. Це ж ┐┐ жандармський офiцер вiдхилив. Помiтнi пiд
вiкном на вогкiй землi слiди його чобiт... А це що? Кiлька разiв хтось
помережив дорiжку сво┐м та║мничим слiдом. Хто б то мiг бути?
Переступив порiг кiмнати. Вона здалася чужою, непривiтною. Розкиданi на
пiдлозi папери наче докоряли за безсоннi ночi, проведенi наодинцi з ним.
Почав збирати, пiдiймати з пiдлоги папiрцi, клав ┐х на стiл...
Пiд вiкном почулися тихi кроки, i незабаром - несмiливий стук у дверi.
Може, вчулося? Нi... Хтось обережно постукав. Пiшов до дверей, з
хвилюванням вiдчинив ┐х. Забилось серце вiд несподiванки...

* * *
У кожного своя доля. То вона, як тiнь, невiдступне супроводжу║ людину,
то сама веде ┐┐, нiби поводир старця на цвинтар. Химерна, невблаганна
доля. Важко пiзнати, куди вона доведе - чи до берега турбот, де на жорнах
благополуччя перемелю║ться спокiй, чи на торжище житейсько┐ су║ти, де все
прода║ться й купу║ться, не виключаючи й людсько┐ совiстi.
А ти, жiноча доле, пiснями сповита й слiзьми омита! Вiками ти носила у
сво┐й душi печаль i гордощi народу. Вела тебе, непорочну, зрадлива доля в
ясир i на роздорiжжя. Жiнко поневоленого народу, в тво┐й наповненiй
скорботами душi вмiстилося вогненне море слiз. Ти в бiдностi сво┐й
зберегла багатство вроди й невичерпно┐ доброти. В тво┐х очах захована
веселкова блакить ранкового неба i жалощiв похмурiсть грозова. Який поет
не звертався до щедрих чар тво┐х, щоб у слово перелити багатство почуттiв?
Не могла збагнути сво║┐ зрадливо┐ долi Галя. Це так, як ото бува║ -
трiпоче, вигра║ пiд травневим сонцем молодий лист, не чекаючи на
несподiваний вихор. Та враз знявся вiтер, зiрвав соковитого листка, понiс
далеко вiд рiдного дерева на поталу химерно┐ випадковостi.
Зростала в бiдностi, зазнала горя й нужди. Та в серцi щирiсть i пiсню
берегла. Любила яблуневий первоцвiт i сама була тим первоцвiтом.
Зачаровувалась прозорiстю Псла i сама була чистiша за джерельну
прозорiсть. Душа вiдкрита, як криниця при дорозi. Пийте, люди добрi, чисту
воду, тамуйте жагу.
Любила Галя людей i вiрила ┐м, вiрила добрим словам та обiцянкам. Ой
яка ж тая вiра зрадлива бува║! Як вiддiлити правду вiд кривди, добро вiд
зла? Тiльки життя навчить цiй мудростi. Навча║ воно й Галю...
Ось уже п'ять лiт, як потрапила у велике губернське мiсто, вiдiрвавшись
од рiдно┐ оселi на березi Псла, де зазнала i щастя, а ще бiльше - горя,
утискiв, поговорiв, пiдступних замахiв багатi┐в, яким колола очi сво║ю
красою удовина дочка. Пустили поговiр, що той Панас Якович - службовець
казначейства - тiльки пожартував, залицяючись, а тепер десь запропастився
i скоро не повернеться.

А тут пiдiспiли податки, обдурювання жмикрутiв. Обвiтрена, з драною
крiвлею хата хилиться, як старець. Навколо зелено, любо, привiльне.
Спiвати б та радiти. Та не до спiвiв, коли кожен день несе журбу й
бiдняцьку похилiсть. Треба йти на заробiтки, стати наймичкою. Прокляте це
слово - "наймичка". Його вимовляють уста, як вираз жiночо┐ згуби.
Зустрiчалася з такими, бачила сльози наймичок, чула, як вони, кленучи,
застерiгають iнших не наймитувати. А де ж подiтися, коли сирiтськiй вродi
все ста║ на завадi. От i сталося так, що й не гадалося. Зрадлива селянська