"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

передгрозових присмерках.

Несмiливо виринав над землею ранок, ховалася перед свiтом темрява
нiчна. Наче подув весняного вiтру принiс пахощi польових просторiв. Дивнi
тi пахощi: вони без перепон проникають крiзь грати. Хто може гратами
перегородити ┐хнiй вiльний плин? Не закути його, не спинити, як не
вiдвернути пробуджених думок про волю.

Вiдступала хаотична нерухомiсть пiтьми, наче з ясиру визволялась повита
жалобою бранка. Он в тiй будiвлi ув'язненi "лихi люди". Витяг з кишенi
олiвець i клаптик паперу. Занотовував фрагмент для народжувано┐ повiстi,
зiгрiваючи слова краплинами власно┐ кровi.
"Одна тiльки тюрма не радiла тому ранковi. Небiлена спочатку, почорнiла
вiд негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залiзнi штаби
вiкнами, обведена високою кам'яною стiною, наче мара яка, стояла вона над
горою i понуро дивилася у крутий яр... Нiма й мовчазна, вiд неба вона
крилася чорною залiзною покрiвлею, з червоними вiд iржi, мов вирванi зуби,
верхами; вiд свiту куталась у свiй бурий цвiт... Все кругом не┐ було тихе,
мертве. Людей не видко. Один тiльки часовий ходив коло залiзно┐ брами i з
нудьги лiчив сво┐ ступнi".
Як назвати повiсть, народжену тут, за гратами, в тривожну нiч роздумiв?
"Лихi люди". А чи справдi вони "лихi"?
Лихi для тих, хто скнi║, хто не вiдрiзня║ лиха вiд добра.
Раптово брязнув засув, увiйшов той самий, що робив обшук i привiв сюди.
Вiн пiдняв зiбганий на порозi арештантський халат, пiднiс його до Панаса,
який стояв нездвижно, ладен пручатися, щоб не надягали на нього ганебного
вбрання.

Жандарм стояв нерухомо, як iдол темно┐ сваволi. Розверзлись уста, i вiн
з притиском вимовив:
- Можете залишати камеру. Дозволено Рудченка Панаса випустити на волю.

Не мiг збагнути сказаного. Завагався, спитав:
- На волю?
- Так наказано... Екiпажа подавати не будемо... Пiдете пiшки!..

Переступив порiг, нiби зробив кроки в якусь невiдомiсть. Виходив, наче
залишав у цих примарних коридорах частку самого себе. Попростував вулицею.
Навздогiнцi ще лунала Дмитрова пiсня i ятрила серце.
Iшов вулицями, наче пустелею, тримаючи на власних плечах нову ношу
людських страждань. А сонце, випливаючи, стелило до його нiг свiтлянi
ластовиння.

Хотiлося до когось обiзватися, заговорити. Але не наважувався
порушувати нудний спокiй тих, що байдуже проходили повз нього. Що мiг ┐м
сказати? Повiдомити про сво┐ болi? Але чи вразить це когось? Може, в
чиновницькому мундирi був би помiтнiший? "Та нi, не промiняю гiрко┐ долi
борця на мундир... Не промiняю... Пройду крiзь муки й поневiряння, збережу
чистоту мрiй сво┐х, "задумiв", - нанизувалися думка за думкою.
Ось уже й синi вiконницi, до яких завжди смiливо пiдходив. Одна так i