"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Панас Якович швидко прочитав написане слiдчим.
Найвиразнiше з усього сприйняв рядок: "IЗ березня 1875 року".
З кабiнету слiдчого повели в каземат, що мiстився при жандармському
управлiннi; одягли пропахлий вологiстю арештантський халат. Вогкi стiни
ледве сiрiли од кволого блимання свiчки, що стояла на невеличкому столику.
Тверда канапа, стiлець i грати. Сiв на канапi. Вiдчував бiль образи й
тоскну самотнiсть. Не каяттям, а гнiвом наповнювалися думки. Знав, що тут,
за стiною, десь сидять у казематах його друзi. Прислухався. Тихо, як у
пустцi. Чути кроки вартового в коридорi. Щось зашурхотiло на пiдлозi, аж
здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на стiл гризти свiчку,
але не наважу║ться наблизитись до вогню. Десь з ринви капа║ вода, журно
вiдраховуючи секунди. А в темному кутку камери зображення Христа в
терновому вiнку. Мабуть, хтось iз в'язнiв намалював чорним олiвцем
стражденний образ.
Здавалося, тими гратами засновано не тiльки вiкно камери, а й увесь
свiт. Люди за ними маячать тiнями, чогось шукають, як той пацюк, що
настирливо пiдкрада║ться до вонючо┐ свiчки. Пiдходив близько до грат,
дивився на шматочок неба. Яким воно тепер вигляда║ приязним. Наче
посмiха║ться крiзь грати, розповiда║, що там десь ║ простори свiту.
Гостро вiдчував бажання жити. Жити, щоб перемагати. Щоб не гаснув
вогонь, запалений словом великих попередникiв.
З огидою скинув з себе арештантський халат, жбурнув до дверей, вiд чого
вогник свiчки заколихався, а пацюк шаснув до нори.
Прислухався. Ледве долинули звуки пiснi. Пiзнав голос. То в казематi
Дмитро Лизогуб спiвав свою улюблену:
Дайте менi волю...
Так... Це вiн, невгамовний, пристрасний. Чути, як наглядач пiшов
коридором, понiс свою огрядну, наповнену жорстокiстю постать, пiдiйшов до
камери, стука║ кулаком.

- Нiззя пiсню заводить! Не полага║ться!
Але Дмитрова пiсня лилася гучнiше й гучнiше. Наче й намальований на
стiнi Христос прислухався до спiву, хилячи страдницьке чоло.
Жвавiше заходив по коридору наглядач, наче вiдмiряв кроками вiдстань
вiд камери до камери. У пiвтемрявi важко було розрiзнити, де в нього лице,
а де потилиця. Вiн почував себе господарем цi║┐ пiвтемряви i тому завчене
"нiззя" повторював владно й беззастережно.
А пiсня за гратами все лунала й лунала, краючи темряву. З тi║ю пiснею в
душу вселялася мужнiсть. Радiв з того, що в руки жандармiв не потрапив
рукопис роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вчасно надiслав, куди
треба. Тепер друзi дадуть йому раду. Хай пiде по свiту Чiпка i понесе, як
пересторогу, свою пристрасть i гнiв.
Уява починала малювати фрагменти нового твору про людей, що потрапляють
за грати. "Лихими людьми" називають ┐х, лякаючи довiрливих обивателiв.
Дзвенять в уявi слова Дмитра Лизогуба: "Бийся, борися, добувай".
Тiсно думкам у темному казематi. У змаганнi ┐х пропливала на сiрих
крилах нiч. Свiчка погасла, залишивши в камерi ┐дкий запах. Похмурий
мiсяць, наче полисiлий дозорець, заглянув за грати i байдуже поволiк
немiчнi промiння на велику сiру тюрму, що страхiтливою потворою бовванiла
поруч. Може, вранцi переселять туди? Колихалися дрiмотно тiнi, як хвилi в