"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Жандарми роблять обшуки в iнших справах... Показуйте вашi папери...
Зброю ма║те?

- Так, маю.
- Де вона?
- Оце моя зброя, - Панас Якович показав на книги.
- Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!
- Крiм сiрникiв, нiчого вогнепального не маю, - Панас Якович поклав
цигарки на стiл i запалив сiрничка. - Прошу... В мо┐й кiмнатi дозволено
палити.

- Про це не будемо вас питати, - скуласте, подзьобане вiспою лице
жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий,
нiби без його пильностi може завалитись iмперiя. - Приступаймо до обшуку,
та пильнiше!

Жандарми кинулись, як зграя шулiк, переглядати папери й книги.
Нав'язали кiлька пак, виносили.
- Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в
екiпаж. Конi рушили. Тихо. А в небi тривожно волохатилися хмари, крiзь якi
проривався блiдий мiсячний смуток. У жандармському управлiннi Панаса
Яковича повели в кабiнет слiдчого. В коридорi побачив, як пiд конво║м
проводжали Лизогуба й Стеблiна-Каменського. Привiтально обмiнялися
поглядами.
Слiдчий у формi жандармського майора поважно перегортав папери, нiби
випробовував терплячiсть арештованого. Жандармська виправка, товстi надутi
губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачiска свiдчили, що ця
особа пройшла належну школу вiрнопiдданства. Часом уставав, думав, нiби
вирiшував важливу справу. Нарештi звiв холодом налитi очi.
- Рудченко Панас Якович?
- Так...
- Рiк народження?
- Тисяча вiсiмсот сорок дев'ятий.
- Хто батьки?
- Батько службовець-бухгалтер.
- Дворянське звання ма║те?
- Нi, не маю.
- Значить, рiзночинець, - нищiвно поглянув. - Тепер здебiльшого
рiзночинцi ловляться на небезпечному дiлi. Якобiнство поширюють у iмперi┐.

Далi почав переглядати папери. Але видно було, що не розумiв мови,
нiяковiв i сердився.
- Ви пишете, нiби маковi зернята розсипа║те... Та ще й галицькою мовою,
- скинув з обличчя сонливiсть.
- Цебто укра┐нською...
- Яка там укра┐нська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на
нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А зна║те, хто той
Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.
- Хто як розумi║...
- Нема чого розумiти! - Витер пiт з лоба, занурився в папери.