"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автораТак марну║ться сила, завзяття людини... Пропаща сила. Народна сила.
Чiпка... Та не тiльки треба змалювати життя народу, боротьбу до реформи 1861 року i пiсля не┐. Думка сяга║ за межi цих часiв, у минувшину, плине епiчними просторами. Хочеться показати село за пiвтораста рокiв. Щоб видно було, як вiд поколiння до поколiння посилювалося гноблення, як розкошували й знущалися над трудiвниками пани i як зрiли, не вгасали протестантськi настро┐. Пригадував тих, кого зустрiв бiля лiсу, сказане ними повторював: - До слушного часу... До слушного часу... Не раз бачив увi снi незабутнього протестанта проти "голодно┐ волi" - юнака Гната з його великими скорботними очима, що крили в собi гордiсть волелюбства, буйнокриле роздолля i повиту переказами печаль степiв, якими стеляться шляхи-дороги в невiдомiсть. Дiти й внуки прославлених захисникiв волi нелегко згинали сво┐ ши┐ в ярмо. Нелегко вiдняти в них духовнi скарби. Для цього треба вiдiбрати ┐хню мову, кращi традицi┐, штовхнути ┐х на роздорiжжя й манiвцi. I не тiльки це. Необхiдно ще й убити плекану вiками любов до рiдних нив, до прозорих рiк, забрати все, що берегло в люди , гiднiсть i свiдомiсть, пообкрадати iсторiю народу. Тодi пiдневiльна людина стане безмовною, хилитиме голову, як вiл у ярмi. Але й воли у ярмi ревуть... Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - це питання не сходило з думки Панаса Яковича. Замислювався настiльки, що й iндивiдуальнiсть письменника зливалася во║дино з образом героя. Наче дiлився з Чiпкою тривогами житт║вих негод людей працi, поневiрянь та шукання правди. Його праобразом ставала не одна уярмленого неправими законами. Нiс до Чiпки повизбируванi в суспiльствi душевнi неполади тих, у кого енергiя, добрi жадання розбиваються об кам'яну незрушнiсть основ царства темряви й сваволi. Складнi житт║вi поневiряння героя роману сприймав не поглядом спостерiгача-побутописця, а проймався глибокою тривогою народолюбця. Подовгу наче залишався наодинцi з Чiпкою пiд час його душевних.. мук. Не одвертався од нього й пiсля страшно┐ ночi падiння, залишався з ним, як свiдок уболiвання за долю пропащо┐ сили, пропащо┐ людини. Iде┐ гуманiзму вели письменника в найскладнiшi пота║мностi страждущо┐ душi. Викарбовувались для сучасникiв i нащадкiв слова жагучо┐ туги i любовi - "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" А ще можна назвати роман i "Пропащою силою". Треба звернутися ще до брата за порадами. Вiн зможе написати роздiли про iсторiю закрiпачення села, щоб показати уярмлення народу, що вiдбувалось од поколiння до поколiння. Хай пiзнають i будуть не збайдужiлими внуки та правнуки до лиха давнього й сьогочасного. Сповiдь стривожено┐ совiстi, гнiв та уболiвання за спустошення морально┐ гiдностi людини переливались у психологiчне плетиво роману. Завершувалось творче торжество психолога-реалiста Панаса Мирного. Мав намiр порадитись про написане з Пильчиковим. Адже вiн зна║, якими труднощами досягав творчо┐ перемоги Шевченко, вписуючи в iсторичне буття народу рядки "Кобзаря". * * * Не втримати стрiлу, шпарко запущену вправною рукою, не приборкати орла, |
|
|