"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

не затамувати пристрастi, наповнено┐ почуттями й збудженою мислю.

Панас Якович носив ┐х у собi, вдихав, як повiтря. Тiсно було в
бухгалтерськiй конторi та в тихiй кiмнатi на Монастирськiй вулицi.
Нагонили нудоту i однотоннi дзвони, i чиновницьке шарудiння паперами.
Навколо вирувало бурхливим потоком життя, кружляючи кожну вразливу
людину. Не можна залишатися з самим собою. Треба кудись iти, до чогось
прагнути, змагатися.

Змагався народолюбець Панас Мирний з чиновником Панасом Рудченком. То
було змагання, сповнене терзань i тривоги. Перемагав Мирний, пiдкоряючи
Рудченка з усiма чиновницькими атрибутами. Що бiльше загострювалась
боротьба, то наполегливiше писав, виливав сво┐ роздуми й почуття в
образах. Не мiг не писати, не мiг i мовчати, як не може свiт не долати
пiтьми, коли сходить сонце. Народжувалась нова сила, непiдвладна буденнiй
застиглостi.
В уявi поставали цiлими рядами знедоленi, приниженi, що зазнавали
образ, знущань, катувань. Серед них нескоримий Чiпка, безталаннi жiнки,
кинутi долею на саме дно хижацького суспiльства. Наче вливав краплини
сво║┐ кровi, описуючи життя Чiпки. Зрiднився з ним, як з побратимом, i
носив у серцi його волелюбну силу. Пишучи, часом розкривав вiкна, щоб
вiяло подихом просторiв.
Охоче погодився на запрошення Пильчикова здiйснити прогулянку в недiлю
пiд дуби Заворскля. Там мали зiйтися друзi для розмови. Пильчиков порадив
Панасу Яковичу захопити з собою гiтару. Для конспiрацi┐...
Коли прибули пiд шати умовленого дуба, там уже чатували дозорцi. Тут
зустрiв знайомих i незнайомих. Звернув увагу на юнака рокiв двадцяти
п'яти. Його гострий зiр, вихрясте каштанове волосся надавали виразностi
обличчю, в якому свiтилася рiшучiсть i натхнення. Пильчиков познайомив:
- Це Дмитро Андрiйович Лизогуб. Нещодавно прибув з подорожi в
Швейцарiю. А ось його друзi... Ростислав Стеблiн-Каменський, Володимир
Синкевич, а це нашi однодумцi - студенти Гриневич, Калюжний.
Серед присутнiх зустрiв знайомого йому ранiше корнета у вiдставцi кгора
Шохiна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут
i сестри Пiскуновськi. Одна з них теж принесла гiтару, а офiцер 35-го
Брянського полку Антон Скляревський тримав гармонь, яка не корилася,
розпускала сво┐ мiхи i нiби зiтхала.
Оглянувши присутнiх, Пильчиков промовив:
- Вважаю, нараду нашого товариства, iменованого "Унi║ю", можна
розпочати... Дозорцi пильнують?
- Всi на сво┐х мiсцях...
- Оберiмо голову зборiв.
- Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж ма║те давнiй досвiд.
- Так... Досвiд багато до чого зобов'язу║... Колись ми не вели
протоколiв, хоч i варто було записати Шевченкову непримиреннiсть у
Кирило-Мефодi┐вському братствi. Як зараз пригадую тi суперечки. Належав я
до помiрковано┐ частини братства, пiдтримував Костомарова. Перебуваючи за
кордоном, зокрема у Львовi, де брав участь в органiзацi┐ лiтературного
товариства iменi Шевченка, я переконався в необхiдностi поширювати нашу
дiяльнiсть не тiльки просвiтнiми заходами, а й нелегально. Багато хороших