"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу авторавечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю.
Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати у сво║┐ юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архi║рейський сад, постояв бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину, протиснувся аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв добре пропахнути ладаном. Для конспiрацi┐... Вийшов, попростував садом. Мiсяць, та║мниче посмiхаючись, визирнув, засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi але┐. Деiнде мерехтять лiхтарi, наче куняють самотнi вартовi. Часом забринить людський голос, дрiбно розсиплеться жiночий смiх, ударяючи по струнах напружено┐ уваги. Пестливий смiх... У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи. Прислухався до нього, сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а при нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть. Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi. Поволi розходились люди. Опустiли але┐. Повiльно й тоскно минав час, наче калiка добирався на цвинтар. Уже осипалося листя на деревах i настирливiше вiтер наспiвував прощальну мелодiю. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на опустiлi але┐. Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку. Хвилини самотностi наливали келих терпко┐, як терен, гiркоти. Раптово за якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля разом iз хистким човном. Прислухався, пiзнав мелодiю. Недавно чув, як на концертi грала Бетховена ясноока й горда учениця Ало┐за кдлiчки. Довiдався, що звуть ┐┐ Олександрою. Родом з яко┐сь поважно┐ сiм'┐. Навча║ться разом з дочкою господаря будинку Адешелiдзе в iнститутi шляхетних панночок. Очевидно, тепер та iнститутка прибула до подруги i принесла чарiвнi мелодi┐ Бетховена. Нiби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого мешканця за стiнкою, який iнколи i сам бринька║ на гiтарi. * * * Нi, не самотньо тепер сiдав до столу в сво┐й кiмнатi. Нiби сходилися до нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталаннi, знедоленi, скривдженi. Пiзнавав ┐х, що вже з'являлися й ранiше, у незакiнчених творах. Тут i "Продана", i "Христя Удовiвна", i "Боска", i "Палiйка", i "Ганнуся", i Варка Луценкова - горювальниця з надрукованого оповiдання "Лихий попутав". Наче живi, тiсним колом обступали його стiл. А до них при║днувалися, приносили сво┐ скарги Шевченковi покритки i сердешнi страдницi, шукачi щастя Марка Вовчка та Чернишевського. Кожна несла краплину тихих зiтхань, гiрких слiз. Вони розливалися, як повiнь у негоду. По тому скаламученому плесу пливли думки тяжкi, як навантажений човен. Радий був цим зустрiчам, що наповнювали його самотн║ життя теплою |
|
|