"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю.
Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати у
сво║┐ юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архi║рейський сад, постояв
бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину, протиснувся
аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв добре пропахнути ладаном.
Для конспiрацi┐...

Вийшов, попростував садом. Мiсяць, та║мниче посмiхаючись, визирнув,
засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi але┐.
Деiнде мерехтять лiхтарi, наче куняють самотнi вартовi. Часом забринить
людський голос, дрiбно розсиплеться жiночий смiх, ударяючи по струнах
напружено┐ уваги. Пестливий смiх...
У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи. Прислухався до нього,
сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла
лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а при
нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть.
Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi.
Поволi розходились люди. Опустiли але┐.
Повiльно й тоскно минав час, наче калiка добирався на цвинтар. Уже
осипалося листя на деревах i настирливiше вiтер наспiвував прощальну
мелодiю. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на
опустiлi але┐.

Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку.
Хвилини самотностi наливали келих терпко┐, як терен, гiркоти. Раптово за
стiною почулися звуки фортепiано, нiби хтось прийшов на допомогу i кинув
якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля разом iз хистким човном.
Прислухався, пiзнав мелодiю. Недавно чув, як на концертi грала Бетховена
ясноока й горда учениця Ало┐за кдлiчки. Довiдався, що звуть ┐┐
Олександрою. Родом з яко┐сь поважно┐ сiм'┐. Навча║ться разом з дочкою
господаря будинку Адешелiдзе в iнститутi шляхетних панночок. Очевидно,
тепер та iнститутка прибула до подруги i принесла чарiвнi мелодi┐
Бетховена. Нiби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого
мешканця за стiнкою, який iнколи i сам бринька║ на гiтарi.


* * *
Нi, не самотньо тепер сiдав до столу в сво┐й кiмнатi. Нiби сходилися до
нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталаннi,
знедоленi, скривдженi. Пiзнавав ┐х, що вже з'являлися й ранiше, у
незакiнчених творах. Тут i "Продана", i "Христя Удовiвна", i "Боска", i
"Палiйка", i "Ганнуся", i Варка Луценкова - горювальниця з надрукованого
оповiдання "Лихий попутав". Наче живi, тiсним колом обступали його стiл. А
до них при║днувалися, приносили сво┐ скарги Шевченковi покритки i сердешнi
страдницi, шукачi щастя Марка Вовчка та Чернишевського.
Кожна несла краплину тихих зiтхань, гiрких слiз. Вони розливалися, як
повiнь у негоду. По тому скаламученому плесу пливли думки тяжкi, як
навантажений човен.

Радий був цим зустрiчам, що наповнювали його самотн║ життя теплою