"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Гнидка - безталанна дитина свого вiку, скалiчений виводок свого побиту,
пригнiченого усяким панством... Де одно зогнива, там почина║ iнше
заражатись, i при вонючiй духотi, яку розносить усе гниле, тяжке ста║
життя народженому. I от почина║ вiн боротьбу за сво║ мiсце, за сво║ право
на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освiти, де
знайдеш його у тому непроглядному мороцi, який сповива усе i усiх? А тут
уста║ таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. I кида║ться чоловiк,
як звiрина, на все..."
Ось уже й Опiшня, прославлена горшками та сливами. Опiшнянськi вози,
зверху обплетенi лозою, як просторi ясла, можна зустрiти не тiльки на
шляхах Полтавщини, а й за ┐┐ межами. Розвозять опiшнянськi гончарi сво┐
вироби, а з ними спритнi молодицi торгують свiжими та квашеними сливами.
Тут, на цих глиняних баюрах, вiд роду до роду живе, бореться за життя
дотепне, житт║любне опiшнянське плем'я. Здавна опiшняни звикли мандрувати.
Адже недаремно опiшнянський гончар Олексiй Хромий став побратимом Степана
Разiна!

Нагодувавши та напо┐вши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки.
Тепер дедалi частiше доводилося про┐здити через дубовi лiси. Стоять дуби
столiтньою сторожею, криючи в сво║му гомонi згадки, нiби та║мницi,
шепочуть про iсторiю пригнобленого люду.

А ось i прославленi диканськi велети. Про них згадав i Пушкiн:

Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казенных
Доныне внукам говорят...
Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого
голосу. Чув у ньому набагато бiльше сказаного поетом. Хто повiдав тим
дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали та║мницi?.. Дуби
шумлять, шумлять...

Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду кри║ кожен з
них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до жiночого монастиря, могла б
розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль...
Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався найстарезнiшим
велетом. Владно, нездвижно сто┐ть вiн, сперечаючись сво║ю могутнiстю з
палацом Кучубе┐в, з пишною аркою, пiд якою про┐здив "благословенний". А в
гущавинi лiщини прича┐лася стара церквиця, до яко┐ сходилась колись
козацька сiрома.
Сонце, низько лягаючи на захiд, щедро обсипа║ червонястим промiнням
шорстке листя. Те промiння всоту║ в себе велетенський дуб, угамовуючи
невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу...
По шляху з наближенням до Полтави частiше зустрiчалися подорожнi.
Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть на
продаж свою силу, а може, i вроду. Ступала ж тут нога й незабутньо┐
подруги. В думцi бринiли скорботно слова ┐┐ матерi: "Будете в мiстi,
вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос, почути недомовлену
казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить