"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автораГнидка - безталанна дитина свого вiку, скалiчений виводок свого побиту,
пригнiченого усяким панством... Де одно зогнива, там почина║ iнше заражатись, i при вонючiй духотi, яку розносить усе гниле, тяжке ста║ життя народженому. I от почина║ вiн боротьбу за сво║ мiсце, за сво║ право на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освiти, де знайдеш його у тому непроглядному мороцi, який сповива усе i усiх? А тут уста║ таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. I кида║ться чоловiк, як звiрина, на все..." Ось уже й Опiшня, прославлена горшками та сливами. Опiшнянськi вози, зверху обплетенi лозою, як просторi ясла, можна зустрiти не тiльки на шляхах Полтавщини, а й за ┐┐ межами. Розвозять опiшнянськi гончарi сво┐ вироби, а з ними спритнi молодицi торгують свiжими та квашеними сливами. Тут, на цих глиняних баюрах, вiд роду до роду живе, бореться за життя дотепне, житт║любне опiшнянське плем'я. Здавна опiшняни звикли мандрувати. Адже недаремно опiшнянський гончар Олексiй Хромий став побратимом Степана Разiна! Нагодувавши та напо┐вши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки. Тепер дедалi частiше доводилося про┐здити через дубовi лiси. Стоять дуби столiтньою сторожею, криючи в сво║му гомонi згадки, нiби та║мницi, шепочуть про iсторiю пригнобленого люду. А ось i прославленi диканськi велети. Про них згадав i Пушкiн: Цветет в Диканьке древний ряд Они о праотцах казенных Доныне внукам говорят... Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого голосу. Чув у ньому набагато бiльше сказаного поетом. Хто повiдав тим дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали та║мницi?.. Дуби шумлять, шумлять... Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду кри║ кожен з них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до жiночого монастиря, могла б розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль... Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався найстарезнiшим велетом. Владно, нездвижно сто┐ть вiн, сперечаючись сво║ю могутнiстю з палацом Кучубе┐в, з пишною аркою, пiд якою про┐здив "благословенний". А в гущавинi лiщини прича┐лася стара церквиця, до яко┐ сходилась колись козацька сiрома. Сонце, низько лягаючи на захiд, щедро обсипа║ червонястим промiнням шорстке листя. Те промiння всоту║ в себе велетенський дуб, угамовуючи невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу... По шляху з наближенням до Полтави частiше зустрiчалися подорожнi. Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть на продаж свою силу, а може, i вроду. Ступала ж тут нога й незабутньо┐ подруги. В думцi бринiли скорботно слова ┐┐ матерi: "Будете в мiстi, вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос, почути недомовлену казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить |
|
|