"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу авторакорись... Заслужив уже колезького ре║стратора, а там i до губернського
секретаря дослужишся... Вiтер рвонув останнiми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготiла бричка. Ви┐хали за мiсто. Вiддаля прощально визирав серед горбiв та комишiв грайливий Псьол. Панас зiйшов з брички, шанобливо поглянувши на мiсто, яке забрало чимало рокiв молодостi. Рука потяглася до скриньки. Витяг рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишнi узори. Червоний колiр ║днався з чорним, наче радiсть iз журбою обiймалися, стелячись квiтами та пiвниками. Були вони, як нiколи ранiше, милими й рiдними, нiби пророчили втiху та скорботи на невiдомих шляхах i роздорiжжях. Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Нiби жмутки сонячних променiв лягли туди. Нарештi й сам сiв. Конi помчали, помiрно вибиваючи копитами одноманiтний дрiб. У такт йому фурман щось мугикав собi пiд нiс. Добрi конi йшли прудко, пiдтюпцем. Бричка помiрно гойдалась, колихаючи думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячi вiд брата i батькiв. А над усiм виринали постатi тих чоловiкiв, що перестрiли в дорозi бiля яру. Пере┐хали вже латаними дерев'яними мостами i через Ташань, i через Грунь. Лiси, байраки, степове роздолля. Не одна пiсня й легенда народжувалися тут. Та не тiльки легенди, а й билицi. Нагонив страху панам i купцям Гаркуша з сво║ю безстрашною ватагою. Запитав фурмана: - Про Гаркушу чув розповiдi? Що кажуть про нього? Запитання припало до душi фурману, i вiн охоче розговорився. мабуть, уже не з'явиться. Хiба в пiснi тiльки можна почути. Його й бiс уночi обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха i свого сотника покинула. Нiби чарiвником був той смiливець. З'являвся несподiвано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Вiн не був розбiйником. Душа в нього щира, козацька. Коли побрата║ться з ким, то не зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер нема таких... Либонь, тiльки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибiру... - А хто той Гнидка? - Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповiдають, що тiльки в казцi можна почути. - Страшне? - Кому страшне, а кому - примарне, як сон рябо┐ кобили. Хай бояться пани такого, як кози вовка... Бiдна голова сей Гнидка був! На все вдатний, чи до ремества, чи до роботи яко┐. Сам чоботи шив, у млинi знав дiло, i стрiлець з його запальний був! Обiдили його неправим судом, землю вiдiбрали. То вiн почав пиячити, злигався з пройдисвiтами i став лютим звiром-розбiйником. Одно iм'я Гнидки наводило жах на всю округу. А вiн i добрий був. Дуже любив свою жiнку, заступався за бiдноту. Останню сорочку знiме з себе й оддасть нужденному... Ще довго розповiдав фурман рiзнi Гнидчинi пригоди, але Панас уже не прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка - дуже цiкавий суб'║кт як для етнографа, так i психолога... На мiй погляд, |
|
|