"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

корись... Заслужив уже колезького ре║стратора, а там i до губернського
секретаря дослужишся...

Вiтер рвонув останнiми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали
ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготiла бричка.
Ви┐хали за мiсто. Вiддаля прощально визирав серед горбiв та комишiв
грайливий Псьол. Панас зiйшов з брички, шанобливо поглянувши на мiсто, яке
забрало чимало рокiв молодостi. Рука потяглася до скриньки. Витяг
рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишнi узори.
Червоний колiр ║днався з чорним, наче радiсть iз журбою обiймалися,
стелячись квiтами та пiвниками. Були вони, як нiколи ранiше, милими й
рiдними, нiби пророчили втiху та скорботи на невiдомих шляхах i
роздорiжжях.
Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Нiби жмутки сонячних
променiв лягли туди. Нарештi й сам сiв. Конi помчали, помiрно вибиваючи
копитами одноманiтний дрiб. У такт йому фурман щось мугикав собi пiд нiс.
Добрi конi йшли прудко, пiдтюпцем. Бричка помiрно гойдалась, колихаючи
думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячi вiд брата i батькiв. А над
усiм виринали постатi тих чоловiкiв, що перестрiли в дорозi бiля яру.
Пере┐хали вже латаними дерев'яними мостами i через Ташань, i через
Грунь. Лiси, байраки, степове роздолля. Не одна пiсня й легенда
народжувалися тут. Та не тiльки легенди, а й билицi. Нагонив страху панам
i купцям Гаркуша з сво║ю безстрашною ватагою. Запитав фурмана:
- Про Гаркушу чув розповiдi? Що кажуть про нього? Запитання припало до
душi фурману, i вiн охоче розговорився.
- Про Гаркушу тут кожен пастух зна║. Такого смiливця та вродливця,
мабуть, уже не з'явиться. Хiба в пiснi тiльки можна почути. Його й бiс
уночi обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха i свого
сотника покинула. Нiби чарiвником був той смiливець. З'являвся
несподiвано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Вiн не був
розбiйником. Душа в нього щира, козацька. Коли побрата║ться з ким, то не
зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер
нема таких... Либонь, тiльки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибiру...
- А хто той Гнидка?
- Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповiдають, що тiльки в казцi
можна почути.

- Страшне?
- Кому страшне, а кому - примарне, як сон рябо┐ кобили. Хай бояться
пани такого, як кози вовка... Бiдна голова сей Гнидка був! На все вдатний,
чи до ремества, чи до роботи яко┐. Сам чоботи шив, у млинi знав дiло, i
стрiлець з його запальний був! Обiдили його неправим судом, землю
вiдiбрали. То вiн почав пиячити, злигався з пройдисвiтами i став лютим
звiром-розбiйником. Одно iм'я Гнидки наводило жах на всю округу. А вiн i
добрий був. Дуже любив свою жiнку, заступався за бiдноту. Останню сорочку
знiме з себе й оддасть нужденному...

Ще довго розповiдав фурман рiзнi Гнидчинi пригоди, але Панас уже не
прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка
- дуже цiкавий суб'║кт як для етнографа, так i психолога... На мiй погляд,