"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу авторасвiйський" та ще, розгубившись, почухав себе нижче спини. Директор
спочатку зблiд, а потiм побагровiв, схопив за вухо, привiв його до царського портрета i вiдшмагав бiдолаху лiнiйкою по тому мiсцю, де чухався. З нерадiсними думками повертався. Це ж тут навчають хилити задурманенi голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого, рiдного. Ой краю мiй, краю пишно┐ вроди, волелюбно┐ пiснi, запашно┐, як польовi квiти, мови! Чи┐ми незграбними руками тебе недбало заковано на поталу лиходiям, ненависникам краси i волi? Чому б не стати самому вчителем? Може, передав би сво┐ скорботи й шукання дiтям. Може, виховав би чуле серце i гнiвнi думи, щоб смiливо глянула людина на сво║ минуле та задумалася про майбутн║. А це найголовнiше у вихованнi громадянина. Гiрко посмiхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освiту в повiстi "Iван Федорович Шпонька i його тiтонька". Ще ходив до бiблiотеки, засновано┐ на громадських засадах Драгомановим та Iваном Рудченком. Вiднiс туди i сво┐ книги, привезенi з Миргорода. Якась невидима сила в'язала Панаса з цим мiстом чоботарiв, гончарiв, ковалiв. Це були не тiльки справжнi майстри, а й дотепнi розповiдачi легенд та притч. Переказували про сподвижника Хмельницького - ватажка Кiндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорiя Грабянку - козацького лiтописця. Бiля кожно┐ корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати ┐хнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й тяжку долю сiроми. Панас ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулi до пiснi, до всього, що звеличу║ душу, пiдносить ┐┐ над сiрою убогiстю. Народжувалися бажання словом пробуджувати пригноблених, як закликав Шевченко: "Я на сторожi коло ┐х поставлю слово..." За кiлька днiв лагодився в дорогу. Вранцi при┐хав фурман. До Полтави вiд Гадяча верстов сто двадцять. Тихий ранок не вiщував чогось особливого. На горищi клопiтливо воркотiли, прокинувшись, голуби, а на високiй пожовклiй осицi закаркали ворони. У тому карканнi наче крилося якесь вiщування. Так стародавнiй Див сiяв тривогу, обзивався до князя Iгоря, коли той виступав у похiд на половцiв. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена вiд працi мати, втираючи сльози кра║чком хустини, що прикривала посивiле волосся на головi. Дарувала на щастя синовi рушничок. - Це рушничок з посагу мо║┐ матерi... Родовий рушничок. Все життя берегла його. А тепер вiзьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу. - Спасибi, мамо, голубко моя, - цiлував матiр. Пiдiйшов батько; говорив поважно й багатозначно: - Щасти тобi, сину, i в дорозi, i на службi. Служи чесно, слухай начальникiв, не гордуй. Хай на тебе й насваряться, а ти покорися. Де треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твiй батько прослужив чесно свiй вiк по канцелярiях, не вкрав копiйки, а заробив трудом. А на старiсть таки ма║мо й хату, та i садочок, та й поштивiсть вiд людей... Служи, |
|
|