"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

свiйський" та ще, розгубившись, почухав себе нижче спини. Директор
спочатку зблiд, а потiм побагровiв, схопив за вухо, привiв його до
царського портрета i вiдшмагав бiдолаху лiнiйкою по тому мiсцю, де
чухався.

З нерадiсними думками повертався. Це ж тут навчають хилити задурманенi
голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого, рiдного. Ой
краю мiй, краю пишно┐ вроди, волелюбно┐ пiснi, запашно┐, як польовi квiти,
мови! Чи┐ми незграбними руками тебе недбало заковано на поталу лиходiям,
ненависникам краси i волi?
Чому б не стати самому вчителем? Може, передав би сво┐ скорботи й
шукання дiтям. Може, виховав би чуле серце i гнiвнi думи, щоб смiливо
глянула людина на сво║ минуле та задумалася про майбутн║. А це
найголовнiше у вихованнi громадянина.

Гiрко посмiхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освiту
в повiстi "Iван Федорович Шпонька i його тiтонька".
Ще ходив до бiблiотеки, засновано┐ на громадських засадах Драгомановим
та Iваном Рудченком. Вiднiс туди i сво┐ книги, привезенi з Миргорода.

Якась невидима сила в'язала Панаса з цим мiстом чоботарiв, гончарiв,
ковалiв. Це були не тiльки справжнi майстри, а й дотепнi розповiдачi
легенд та притч. Переказували про сподвижника Хмельницького - ватажка
Кiндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорiя Грабянку -
козацького лiтописця.

Бiля кожно┐ корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати
┐хнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й тяжку долю сiроми. Панас
ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулi до
пiснi, до всього, що звеличу║ душу, пiдносить ┐┐ над сiрою убогiстю.
Народжувалися бажання словом пробуджувати пригноблених, як закликав
Шевченко: "Я на сторожi коло ┐х поставлю слово..."
За кiлька днiв лагодився в дорогу. Вранцi при┐хав фурман. До Полтави
вiд Гадяча верстов сто двадцять.
Тихий ранок не вiщував чогось особливого. На горищi клопiтливо
воркотiли, прокинувшись, голуби, а на високiй пожовклiй осицi закаркали
ворони. У тому карканнi наче крилося якесь вiщування. Так стародавнiй Див
сiяв тривогу, обзивався до князя Iгоря, коли той виступав у похiд на
половцiв. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена вiд працi
мати, втираючи сльози кра║чком хустини, що прикривала посивiле волосся на
головi. Дарувала на щастя синовi рушничок.
- Це рушничок з посагу мо║┐ матерi... Родовий рушничок. Все життя
берегла його. А тепер вiзьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу.
- Спасибi, мамо, голубко моя, - цiлував матiр. Пiдiйшов батько; говорив
поважно й багатозначно:
- Щасти тобi, сину, i в дорозi, i на службi. Служи чесно, слухай
начальникiв, не гордуй. Хай на тебе й насваряться, а ти покорися. Де
треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твiй батько прослужив чесно
свiй вiк по канцелярiях, не вкрав копiйки, а заробив трудом. А на старiсть
таки ма║мо й хату, та i садочок, та й поштивiсть вiд людей... Служи,