"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Добре iм'я...
Тьмяно надвечiрня втома обволiкала Псьол. Ще щiльнiше до нього
пригорталась Грунь, нiби стелила на нiч сво║му побратимовi нагрiту сонцем
очеретяну постiль. Вдалинi бентежно спалахнула заграва, вкриваючи
червонястими брижами задрiмалi хвилi.

- Либонь, пожежа в ма║тку Галаганiв? - звiвся, вдивляючись, Iван.

- То горить земська всесословнiсть, - посмiхнувся Панас. - А може,
вигрiва║ сво║ убоге нутро голодна воля? Такi вогненнi барви нашо┐ iсторi┐.


* * *
Панас залишався в Гадячi i по вiд'┐здi брата. Гостював у батькiв,
дарував ┐м утiху, працюючи в садку. Розчищав дорiжки, пiдрiзував дерева.
Ходив до Гадяцького повiтового училища, згадуючи навчання в ньому.
Одноповерховий, оббитий вiтрами будинок нагонив смуток. Таким вiн був,
напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросiй
Метлинський.
Зайти в школу не наважувався. З вулицi пiзнав i клас, i парту, на якiй
сидiв, добуваючи незначну освiту, щоб з нею вирушити по шляху службового
життя, заповiданого батьком. Братовi Iвановi пощастило навчатися в
унiверситетi, а вiн ось застряв на канцелярськiй та бухгалтерськiй
роботi...
Закiнчились уроки. Галасливою юрбою пiдлiтки вивалились на вулицю. Коли
школа спустiла, Панас Якович увiйшов у розчиненi дверi, зустрiв сторожа,
який, зобачивши срiблястi гудзики на одязi вiдвiдувача, вклонився.
- До пана директора? - запитав. - пх благородi║ вже пiшли... Нема
нiкого в школi.

- Добре... Я сам погляну...
- То, значить, ви будете паном левiзором? Заходьте, а я побiжу до
директора повiдомлю.
- Не треба...
- То як хочете. В мене все порядком. Не пiдметено. На це не зважайте.
Вiники забрала директорова служниця. Так наказали панi директорша. А нових
я ще не нав'язав...
Ще щось розповiдав сторож, але Панас Якович не слухав. Увiйшов у клас.
Пригадав, з яким благоговiнням десять рокiв тому переступав цей порiг.
Пiзнав свою колишню парту, сiв на давно насиджене мiсце.
Сторож заглянув, знизав плечима i, прикриваючи дверi класу, промовив:

- Сказано, левiзор...
Висiв той самий царський портрет, що запам'ятав його з першого дня
навчання. Тодi вивiшено було пiд ним Манiфест 19 лютого 1861 року про
скасування крiпаччини. Завчали напам'ять. Висить i тепер, хоч i обсиджений
мухами. Сам директор колись перевiряв знання царських прорiкань. Але не
кожен з учнiв мiг назвати всi високi титули iмператора. Директор такого
ставив на колiна пiд портретом. Пригадався випадок, коли учень збився на
словi й, замiсть "самодержець всеросiйський", вимовив "самовержець