"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Добре, коли пристрасть наповню║ться думкою, а думка ║дна║ться з
пристрастю, - Панас поглянув на брата. - Такими менi здавалися i думки
Iвана Бiлика.

- Як чиновник, я Рудченко, але в мене ║ прiзвище мислячо┐ людини. I от
ця людина - Iван Бiлик - теж творить, мислить... Може, не зовсiм так, як
ти розповiв... Але мислить. Я починаю перекладати твори Турген║ва. Мають
вагу тепер тiльки тi письменники, що йдуть громадською соцiальною тропою i
соцiальним поглядом озирають життя народу.
- Так. Але мало озирати життя народу, сидячи в канцелярi┐, - додав
Панас.

- I канцелярi┐ не можуть залишатися осторонь подiбних питань, - поважно
вiв розмову Iван Рудченко. - Скажу про свою канцелярiю. Я працюю в так
званiй тимчасовiй комiсi┐, на яку покладено врегулювання вза║мин мiж
помiщиками й колишнiми крiпаками. Комiсiю очолю║ Галаган. Я, можна
сказати, спецiалiзувався на селянських питаннях i приходжу до висновку, що
розв'язати ┐х нелегко. Мiй шеф Галаган поклада║ велику надiю на земську
реформу. Вiн навiть виголошу║ лiберальнi промови, вихваля║
"всесословность" земських виборiв, довго i красно може говорити про
"интеллектуальную деятельность", про "народное благо" та працю, вiддану на
"алтарь общественного благополучия". Галаган ма║ однодумцiв, якi
сподiваються через реформи досягти "всесловной" ║дностi.

- Навiть "потомки гетьмана дурного" Скоропадського виголошують
промови... То все розмови, за якими криються приватнi iнтереси.
- Сподiваюсь, що все, про що говорив, опишеш у сво┐й повiстi?

- Одному тяжко. Запрошую до спiвробiтництва й тебе. Ти ма║ш бiльше
житт║вого досвiду, бiльш за мене освiчений.
- Тут важать насамперед здiбностi, талант, - Старицький дивився на
Панаса, зважуючи серйознiсть та переконливiсть сказаного ним. - Пробуй
свiй хист, Панасе. Ми тебе пiдтрима║мо. Пам'ятай, що шлях лiтератора
тяжкий, суворий, тернистий. Цим шляхом веде людину чиста, незрадлива
совiсть, вiра в iдеали... Коли подару║ш для нашого народу правдивий твiр,
надсилай нам. Обiця║ш?

Панас нiчого не вiдповiв, нiби засоромився, знiтився. Його виручила
Ольга:

- Вiрю, що Панас зробить такий подарунок... А от я... Який я принесу в
сво║му життi подарунок?
- Ти ж подарувала сво║му Петровi Косачу доньку, - жартував Старицький.

Ольга з погордою глянула на друзiв, ┐┐ обличчя зашарiлось, пашiло
полум'ям, вiд чого свiтле волосся видавалося ще пишнiшим, а в очах
промайнула чарiвна жiноча гiднiсть.
- Так, подарувала, - рiвним голосом почала. - Хочу, щоб моя донька була
мужнiшою за сво┐х батькiв. Ми з Косачем назвали ┐┐ Ларисою.