"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора - I назвати б ┐┐ "Голодна воля", - додав Iван Рудченко.
- Якби сила, а то... - Панас поглянув запитливо на брата. - А от Iван устиг уже двi книги надрукувати, - мовила Ольга. - Такi хорошi його "Народнi пiвденноруськi казки". - Збирав ┐х не я один. Там ║ й значна доля зiбраного Панасом. А ще маю видати "Чумацькi народнi пiснi". В них теж Панасовi записи. Правда, Панасе? - Правда, - неохоче вiдповiв той. - Мене зараз цiкавить iнше; От перечитую Пушкiна, Шекспiра, нашого славного Шевченка... Яка сила поезi┐, пристрасного слова, темпераменту! А роман Чернишевського "Що робити?" виклика║ рiй думок, якi часом i спати не дають. Дiйсно, що ж робити людинi, коли надрива║ться серце, душа прагне пiзнати правду? Що робити? Не можу лише до кiнця збагнути тих снiв, що ┐х надав Чернишевський геро┐нi свого роману. Вони мене тривожать, як мо┐ власнi. - Не чекав я, що в нашого, зовнi зовсiм мирного, спокiйного Панаса стiльки не зовсiм мирних думок, - посмiхнувся Iван. - Недаром я його ще в дитинствi прозвав бандурою, коли вiн навчався бринькати на гiтарi... Тепер я перечитую Панасовi лiтературнi спроби, його намагання розповiсти про людську долю, особливо про жiноче безталання, i бачу велику впертiсть свого брата. Спостерiгаю навiть здiбностi. - Так... Хай це буде моя впертiсть. Та не тiльки впертiсть. Скажу вам, що я язик собi вирву i викину собакам, якщо вiн не заговорить так... Ех! - От тобi й мирний, - смiялася Ольга Петрiвна. хай вступа║ в лiтературу пiд прiзвищем Мирного. Згода, друзi! - докинув Старицький. - Згода! Хай буде Мирний! - Ще до всього менi хочеться додати, - Панас навiть звiвся з лави, очi його стали глибшими, пронизливими. - Я, працюючи в судi, в iнших установах, зустрiчався з багатьма людьми, чув розмови, читав рiзнi скарги. Коли я починаю роздумувати над цим усим, то нiби бачу тяжку картину, Я ┐┐ навiть записав, як притчу. Ось послухайте: "Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi перейти, нi пере┐хати - хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яр, котрий копався не десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини козацько┐; стояли приблуди, котрих приманила сво┐ми розкошами задурена Укра┐на... Тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв, чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили сво┐х дiтей у "люди", поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали картузи з зiрочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися у сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво┐х, котрi добували кров'ю "славу та волю..." - Чи не занадто смiливо й пристрасно? - посмiхнувся Iван Рудченко. |
|
|