"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- I назвати б ┐┐ "Голодна воля", - додав Iван Рудченко.
- Якби сила, а то... - Панас поглянув запитливо на брата.
- А от Iван устиг уже двi книги надрукувати, - мовила Ольга. - Такi
хорошi його "Народнi пiвденноруськi казки".
- Збирав ┐х не я один. Там ║ й значна доля зiбраного Панасом. А ще маю
видати "Чумацькi народнi пiснi". В них теж Панасовi записи. Правда,
Панасе?

- Правда, - неохоче вiдповiв той. - Мене зараз цiкавить iнше; От
перечитую Пушкiна, Шекспiра, нашого славного Шевченка... Яка сила поезi┐,
пристрасного слова, темпераменту! А роман Чернишевського "Що робити?"
виклика║ рiй думок, якi часом i спати не дають. Дiйсно, що ж робити
людинi, коли надрива║ться серце, душа прагне пiзнати правду? Що робити? Не
можу лише до кiнця збагнути тих снiв, що ┐х надав Чернишевський геро┐нi
свого роману. Вони мене тривожать, як мо┐ власнi.
- Не чекав я, що в нашого, зовнi зовсiм мирного, спокiйного Панаса
стiльки не зовсiм мирних думок, - посмiхнувся Iван. - Недаром я його ще в
дитинствi прозвав бандурою, коли вiн навчався бринькати на гiтарi... Тепер
я перечитую Панасовi лiтературнi спроби, його намагання розповiсти про
людську долю, особливо про жiноче безталання, i бачу велику впертiсть
свого брата. Спостерiгаю навiть здiбностi.
- Так... Хай це буде моя впертiсть. Та не тiльки впертiсть. Скажу вам,
що я язик собi вирву i викину собакам, якщо вiн не заговорить так... Ех!

- От тобi й мирний, - смiялася Ольга Петрiвна.
- Побажа║мо Панасовi не виривати язика. А коли напише щось доладне, то
хай вступа║ в лiтературу пiд прiзвищем Мирного. Згода, друзi! - докинув
Старицький.

- Згода! Хай буде Мирний!
- Ще до всього менi хочеться додати, - Панас навiть звiвся з лави, очi
його стали глибшими, пронизливими. - Я, працюючи в судi, в iнших
установах, зустрiчався з багатьма людьми, чув розмови, читав рiзнi скарги.
Коли я починаю роздумувати над цим усим, то нiби бачу тяжку картину, Я ┐┐
навiть записав, як притчу. Ось послухайте:
"Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними
глибокий яр, котрого нi перейти, нi пере┐хати - хiба засипати... Та хiба
можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яр, котрий копався не
десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини
козацько┐; стояли приблуди, котрих приманила сво┐ми розкошами задурена
Укра┐на... Тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв,
чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили сво┐х дiтей у "люди",
поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали
картузи з зiрочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута
й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк,
клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi
копалися у сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не
люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво┐х, котрi добували кров'ю
"славу та волю..."
- Чи не занадто смiливо й пристрасно? - посмiхнувся Iван Рудченко.