"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тiльки примовляв:

- От i добре, що за┐хав до батькового двору. От i добре, сину. Сiдай до
столу. Давно чекали. А сьогоднi недаремно все пiвень на порозi кукурiкав.

Мати не зводила з сина слiзних очей.
- Та який ставний, i борода, наче в якогось великого чиновника...

- Борода дода║ поштивостi людинi... Особливо служивiй, - радiв батько,
дивлячись на сина.
Пiсля обiду Панас попросив у батькiв дозволу пiти в мiсто. Поспiшав
побувати пiд розлогою яблунею, бiля вдовино┐ хати, до яко┐, живучи ранiше
в Гадячi, добре втоптав стежку.
Пiдходив з тривогою. Вийшла назустрiч стара жiнка. Пiзнав - Галина
мати.

- Довго виглядала вас Галя. Навiть до ворожки ходила. Щось та недобре
┐й наворожила. Пiсля того подалась у мiсто. Тiльки поговiр залишила за
собою. Будете в мiстi, вiдшукайте та про матiр нагадайте...
Понiс свiй жаль до яблунi - свiдка зустрiчей. Пригадав той день, коли
первоцвiтом вона заквiтла. Тих пахощiв яблуневих не розвiяв час розлуки.
Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Нiби й сонце, схиляючись на
захiд, суму║ за яблуневим первоцвiтом i вiдлуню║ в меркнучих променях
незабутню пiсню:

Стелися, барвiнку, низенько...
Гiрка усмiшка лягла на пошерхлi, наче вiд спраги, вуста. Серпанковими
сутiнками крилися околицi, нагонив югу вiтер, пiдхоплюючи мотив рiдно┐
пiснi, стелив ┐┐ пожовклим листям на зiв'ялi трави.
У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекiр
одноманiтно стукав у трухляву гiлку, вибиваючи мереживо смутку. Де його
розвiяти, з ким подiлити? Вiд кого почути слово, яке б полум'янiло,
спалюючи жорстокiсть i сваволю?
Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночi - деркач, доки лелека
не проголосив клекотом свiтанок.
Другого дня поспiшав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослi
стежки вiтали давнього знайомого. Тихо шепотiли уста: "Ой по горi ромен
цвiте..."

Ось i Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрiв свого брата Iвана
Рудченка, що прибув з Ки║ва. Для Панаса зустрiчi з братом завжди були
великим святом.

До його порад прислухався вiн, як до старшого на вiсiм рокiв вдумливого
порадника. Ще будучи вiльним слухачем Ки┐вського унiверситету, Iван Якович
увiйшов у товариство прогресивно┐ молодi та виступав у пресi. Тепер мав
змогу подарувати братовi виданi в двох книгах "Народнi пiвденноруськi
казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Вiн не мiг не виявити
гордостi за брата. Радiв i за виступи його в пресi, а особливо за дружбу з
популярним у колах молодi Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до