"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тiльки примовляв:
- От i добре, що за┐хав до батькового двору. От i добре, сину. Сiдай до столу. Давно чекали. А сьогоднi недаремно все пiвень на порозi кукурiкав. Мати не зводила з сина слiзних очей. - Та який ставний, i борода, наче в якогось великого чиновника... - Борода дода║ поштивостi людинi... Особливо служивiй, - радiв батько, дивлячись на сина. Пiсля обiду Панас попросив у батькiв дозволу пiти в мiсто. Поспiшав побувати пiд розлогою яблунею, бiля вдовино┐ хати, до яко┐, живучи ранiше в Гадячi, добре втоптав стежку. Пiдходив з тривогою. Вийшла назустрiч стара жiнка. Пiзнав - Галина мати. - Довго виглядала вас Галя. Навiть до ворожки ходила. Щось та недобре ┐й наворожила. Пiсля того подалась у мiсто. Тiльки поговiр залишила за собою. Будете в мiстi, вiдшукайте та про матiр нагадайте... Понiс свiй жаль до яблунi - свiдка зустрiчей. Пригадав той день, коли первоцвiтом вона заквiтла. Тих пахощiв яблуневих не розвiяв час розлуки. Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Нiби й сонце, схиляючись на захiд, суму║ за яблуневим первоцвiтом i вiдлуню║ в меркнучих променях незабутню пiсню: Гiрка усмiшка лягла на пошерхлi, наче вiд спраги, вуста. Серпанковими сутiнками крилися околицi, нагонив югу вiтер, пiдхоплюючи мотив рiдно┐ пiснi, стелив ┐┐ пожовклим листям на зiв'ялi трави. У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекiр одноманiтно стукав у трухляву гiлку, вибиваючи мереживо смутку. Де його розвiяти, з ким подiлити? Вiд кого почути слово, яке б полум'янiло, спалюючи жорстокiсть i сваволю? Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночi - деркач, доки лелека не проголосив клекотом свiтанок. Другого дня поспiшав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослi стежки вiтали давнього знайомого. Тихо шепотiли уста: "Ой по горi ромен цвiте..." Ось i Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрiв свого брата Iвана Рудченка, що прибув з Ки║ва. Для Панаса зустрiчi з братом завжди були великим святом. До його порад прислухався вiн, як до старшого на вiсiм рокiв вдумливого порадника. Ще будучи вiльним слухачем Ки┐вського унiверситету, Iван Якович увiйшов у товариство прогресивно┐ молодi та виступав у пресi. Тепер мав змогу подарувати братовi виданi в двох книгах "Народнi пiвденноруськi казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Вiн не мiг не виявити гордостi за брата. Радiв i за виступи його в пресi, а особливо за дружбу з популярним у колах молодi Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до |
|
|