"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу авторасела, убогi на щастя, багатi на горе, обшарпанi А далi наче виросла з
туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очi юнака та║мниче зазирнули крiзь грати. Там кишiло повно люду. Млявий вигляд, понурi постатi, брязкiт кайданiв, монотонний i невпинний. Одноманiтнi арештантськi халати з бубнами на спинi. То печать рабства i ганьби. Чути голоси, як рокiт розбурхано┐ хвилi. Що вони говорять? У тому потоцi людського гомону небагато слiв: "Хлiба, працi, волi!" Чути iнший голос. То наглядач у погонах. Вiдгодована пика бубонить, наче в порожн║ барило: "Скудова ви, голодранцi?" - "Ми тутешнi, з рiдних нив, га┐в, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокiт повзе разом iз навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово обiймаються. Очi юнака наливаються кров'ю. Чути десь, нiби з хмари, голос: Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш, Хiба ти не чу║ш людського плачу?.. Десь вирвався плач жiнок, дiтей. Благальний i грiзний, Сiрi Гнатовi очi дедалi бiльше й бiльше наливаються гнiвом. - Бачиш, паничу подорожнiй? - запиту║. - Бачу... - Чу║ш, паничу подорожнiй? - Чую... - Допомагати ┐м треба... - Добре, вiзьми й другого червiнця. - Це не поможе... Руку давай! - Понесiмо ┐м правду! Ходiмо до них! Чу║ш, паничу? Клiпнув очима. Фурман гука║: - Чу║ш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча. - Снилось менi.. Приснився один з тих, що зустрiлися бiля яру. - Хай ┐м грець! Не треба, щоб такi лихi люди снилися. - Нi, хай сняться, хай сняться, - промовив Панас, зводячись у бричцi. Занiмiле безмежжя перетинав далекий обрiй, де вимальовувались обриси помiщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима, заступаючи собою все почуте й побачене пiд час подорожi. Далеко за палацом плакало муроване небо над бiдняцькими оселями й кружляло хрипке гайвороння, розносячи вiд хати до хати обвiтрену печаль. - Що то за будiвлi? - запитав фурмана. - Палац Галаганiв... Недалеко вже околицi Гадяча, - фурман розмахнувся батогом. Але стомленi конi ледве тягли обважнiлу бричку. * * * Зупинився в батькiвськiй хатi Слiзно зустрiла мати, крижнем до землi припадала, ходячи бiля сина та милуючи його. - До твого при┐зду, Панасику, всi дорiжки в саду повисипала жовтим пiсочком, - голублива усмiшка матерi вигравала на сухому зморшкуватому лицi. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налiтала. |
|
|