"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

села, убогi на щастя, багатi на горе, обшарпанi А далi наче виросла з
туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очi юнака та║мниче зазирнули
крiзь грати. Там кишiло повно люду. Млявий вигляд, понурi постатi, брязкiт
кайданiв, монотонний i невпинний. Одноманiтнi арештантськi халати з
бубнами на спинi. То печать рабства i ганьби. Чути голоси, як рокiт
розбурхано┐ хвилi. Що вони говорять? У тому потоцi людського гомону
небагато слiв: "Хлiба, працi, волi!"
Чути iнший голос. То наглядач у погонах. Вiдгодована пика бубонить,
наче в порожн║ барило: "Скудова ви, голодранцi?" - "Ми тутешнi, з рiдних
нив, га┐в, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокiт повзе разом
iз навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово
обiймаються. Очi юнака наливаються кров'ю. Чути десь, нiби з хмари, голос:
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш,
Хiба ти не чу║ш людського плачу?..
Десь вирвався плач жiнок, дiтей. Благальний i грiзний, Сiрi Гнатовi очi
дедалi бiльше й бiльше наливаються гнiвом.
- Бачиш, паничу подорожнiй? - запиту║.
- Бачу...
- Чу║ш, паничу подорожнiй?
- Чую...
- Допомагати ┐м треба...
- Добре, вiзьми й другого червiнця.
- Це не поможе... Руку давай!
- Вiзьми!
- Понесiмо ┐м правду! Ходiмо до них! Чу║ш, паничу? Клiпнув очима.
Фурман гука║:

- Чу║ш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.
- Снилось менi.. Приснився один з тих, що зустрiлися бiля яру.

- Хай ┐м грець! Не треба, щоб такi лихi люди снилися.
- Нi, хай сняться, хай сняться, - промовив Панас, зводячись у бричцi.

Занiмiле безмежжя перетинав далекий обрiй, де вимальовувались обриси
помiщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима,
заступаючи собою все почуте й побачене пiд час подорожi. Далеко за палацом
плакало муроване небо над бiдняцькими оселями й кружляло хрипке
гайвороння, розносячи вiд хати до хати обвiтрену печаль.
- Що то за будiвлi? - запитав фурмана.
- Палац Галаганiв... Недалеко вже околицi Гадяча, - фурман розмахнувся
батогом. Але стомленi конi ледве тягли обважнiлу бричку.

* * *
Зупинився в батькiвськiй хатi Слiзно зустрiла мати, крижнем до землi
припадала, ходячи бiля сина та милуючи його.
- До твого при┐зду, Панасику, всi дорiжки в саду повисипала жовтим
пiсочком, - голублива усмiшка матерi вигравала на сухому зморшкуватому
лицi. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налiтала.