"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Гнатовi очi.

- Чекай, Гнате, - втрутився отаман. - к i в тебе гожа дiвчина. Того
червiнця вiддай ┐й на дукачик. Коли з щиро┐ руки, то не гоже нести
червiнця до шинкаря. Там вiн пiрне, i собака не загавка║. Як товариство
вважа║?

- Так-таки iменно... Хай Гнат вiддасть червiнця сво┐й Маланi. Може, й
заручини справлять.
При згадцi про дiвчину юнак зiтхнув. Його очi повились тихим смутком.
Вiн вдячно звiв ┐х на Панаса.
- На цьому бувайте здоровi! Бо вже десь сороки заскрекотали. - Отаман
зiйшов зi шляху, за ним похилитав хвостом i собака. - Коли ще по той бiк
яру зустрiнете таких, як ми, то гукнiть ┐м: "Гуляй, воля!" Не займуть.
Щасти вам у дорозi. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй,
воля!"

- До слушного часу! - вiдповiв Панас, сiдаючи в бричку. Про┐хавши з
гони, оглянувся. Чоловiки все ще стояли, дивлячись ┐м услiд. А потiм
повагом поволокли сво┐ сiрi постатi до лiсу...
Фурман розповiдав рiзнi пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще
в давнину ходили козацькi ватаги, боронячи волю. Розповiдь фурмана
супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини столiть бринiли
вiдгомоном вiдваги i запекло┐ борнi То вiтер, по-осiнньому стогнучи,
стелився вiдволоженими стернями край шляху, розчiсував коси дрiмливо┐
берези, дзвенiв бронзолиттям гiллястих дубiв.
Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливi Гнатовi
очi. Коли бричка пiшла пiщаною дорогою, почав куняти. Нарештi знемiг сон.
Ось наче розкрилася перед ним та║мнича брама, за якою вимальовувалась
кра┐на, повита туманами. Важкi хмари нависли над нею, лише визирав крайок
неба, ледве освiтленого сонцем, що десь пiрнуло, нiби втомившись змагатися
з пiтьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею,
колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомiн. Нi, то не
гомiн, а стогiн. Наче стогнала земля, стогнали хмари, стогнали обвiтренi
оселi. Де ж люди? Де жвавий лемент дiтвори? Де спiв юнацтва? Все наче
заснуло, принишкло. Панувала темiнь, вiковiчна подруга ворожнечi, розбрату
й хвороби.
На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандру║? В
якi кра┐? Може, шука║ свiту сонця? Може, несе в сво┐х грудях iскру, щоб
розпалити вогнем, зiгрiти закуту мороком душу? Щось рiдне пiзна║ться в тiй
постатi. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою вроду
i гордiсть дiвочу? Хотiв крикнути, назвати iм'я, заговорити голубливою
мовою. Але уста, наче завороженi, не могли вимовити й слова. А постать
вiддалялась i куталась у непроглядному туманi, доки не щезла зовсiм,
залишивши терпкий бiль у серцi...

Нiби виринули з пiтьми якiсь чоловiки. Почав пiзнавати тих, що
зустрiлися на шляху бiля яру. Серед них Гнат. Його сiрi очi, заiскрившись,
стали ще бiльшими. В них свiтилася надiя, гордiсть i гнiв. Поглянув у той
бiк, де виднiлися бескеття, яруги. З них, туманами оперезанi, випливали