"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ой купався Iван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо! -
затужили дiвчата. А берiзка закрутилася, пiдхоплена потоком, потонула i
знов з'явилася на поверхнi, махнула, мов на прощання, зеленими вiтами.
Дiвчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два вiночки - один для
себе, а другий - загаданий на котрогось хлопця, - i гуртом пильнували:
коли вiночки зiйдуться докупи - значить, бути дiвчинi в парi з сво┐м
коханим... Однi смiялися, iншi, кому гадання не вiщувало щасливого
замiжжя, засмученi верталися додому:
Кладу кладочку вербову:
Час вам, дiвчата, додому!
А ти, Варуню, зостанься,
З сво┐м Iваном звiнчайся, -
спiвали хлопцi, чекаючи, поки дiвчата кiнчать гадання. А тi розсипалися
вздовж берега i так захопилися, що навiть до соловейка ┐м байдуже.
- Ходiмо вже, Лесю.
- Нi, нi... побудьмо трошки. Тут близенько, - просить Леся.
Кiлька днiв пiсля того дiти жили пiд враженням Купала. На Лесине
прохання Кароль привiз iз лiсу кучеряву берiзку, i дiвчинка убрала ┐┐
незгiрше то┐, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнутi старi ляльки,
i Леся разом з сусiдськими дiвчатками бавилася коло деревця, наспiвуючи
тоненьким голосочком купальських пiсень, що так припали ┐й до серця. Якось
увечерi, записуючи тi пiснi в зошит, задумалась: "Звiдки ж вони беруться,
пiснi?" I, не знаходячи вiдповiдi, спитала у матерi.
- Як то звiдки? Люди складають, - вiдповiла мати.
- Люди? А я теж хочу скласти.
- Виростеш, то, може, й складеш.
- Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. - I,
гордо пiдвiвши ясночолу голiвку, виразно прочитала:
Гей, козаче, - тумо,

Горда наша думо,

Не йме тобi вiри

Мов серце...
- Гарно, гарно, мов справжня пiсня, - похвалила Ольга Петрiвна. -
Тiльки до чого ж оте "тумо"?
- Як же? А я чула - спiвають: жаба - баба... I в мене: тумо - думо.
Ольга Петрiвна засмiялася.
- Чудна ти, Лесенько... Сiдай отут, я тобi розкажу дещо про вiршування.
З того вечора до клопiтливих материнських обов'язкiв долучився ще один:
розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пiсню, цiкаву
розмову, казку. З дрiбненьких, нiби друкованих лiтер сплiтала слова й
заповнювала ними рядок за рядочком, сторiнку за сторiнкою. I не кидала
мрiю про пiсню.
Петро Антонович якось сказав дружинi:
- Час, Олю, вiддавати дiтей у науку. А то зовсiм од рук вiдбилися.
Мишко бiга║ цiлими днями, а Леся всiм без розбору захоплю║ться.