"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- В не┐ добре вiдчуття ритму i якась виняткова любов до пiснi й музики.
- От i чудово... Микола Вiталiйович не вiдмовиться взяти ┐┐ за ученицю.
Вирiшили на зиму влаштувати дiтей у Ки║вi та найняти для них
репетиторiв.
Леся нетерпляче очiкувала того часу. Розлука з батьками засмучувала i
водночас тiшила дiвчинку передчуттям нових вражень, що чекали на не┐.
III
В сiм'┐ сталися несподiванi змiни. Петра Антоновича раптом викликали до
канцелярi┐ генерал-губернатора. Ви┐хав вiн уранцi, а ввечерi, коли Ольга
Петрiвна вкладала дiтей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з
маленьким брезклим лицем i неспокiйними сiрими, як у кота, очима офiцер,
хвацько пристукнувши закаблуками, вiдрекомендувався:
- Штабс-ротмiстр окремого корпусу жандармiв Май║н. Панi Косачева,
сподiваюся, не буде ремствувати на нас, - вiн глянув на двох молодших
чинiв, що виструнчилися позаду, бiля порога, - за такий невчасний вiзит?
Служба, - розвiв вiн руками i звичним допитливим поглядом обвiв кiмнату.
- Не розумiю вас, панове... Що все це значить? - подолавши хвилювання,
спитала Ольга Петрiвна.
- Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - улесливим тоном заспоко┐в ротмiстр. -
Усе буде з'ясовано. - Важко сопучи, вiн пройшов до столу, сiв. Видно, йому
було незручно стояти на коротких товстих нiжках. - Сподiваюся, ви
дозволите нам ознайомитися з вашою бiблiотекою? - Вiн почекав хвилину,
спiдлоба стежачи за Ольгою Петрiвною, i вiв далi: - Але перед тим одне
запитання: як часто бува║ у вашiй милiй господi пан Петровський? I де,
скажiть, ласкава панi, книжки, котрi переправля║ сюди ваш коханий брат
Михайло.., е-е, - вiн заглянув у теку, - Михайло Петрович Драгоманов?
Ольга Петрiвна пополотнiла. Питання було настiльки несподiване, що
вона, як не примушувала себе, потрiбних слiв довго не знаходила.
- Щось не пригадую. Не знаю нiякого Петровського.
На обличчi ротмiстра засяяла блаженна усмiшка: вiн передбачав таку
вiдповiдь.
- Нагада║мо панi: Петровський... Володимир... - вiн ще раз заглянув у
теку, яку тримав пiд пахвою, - Володимир Назарович, волосний писар з
Миропiлля. Ваш чоловiк заприятелював з ним рокiв три тому.
Пригадала: позаторiк восени, одного пiзнього вечора, Петро Антонович
повернувся зi служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-вiйськовому
одягнений чоловiк. Вiн передав ┐й вiтання вiд брата, що перебував на той
час у Женевi. Тодi вони допiзна чаювали. Гiсть привiз чимало новин, був
добре обiзнаний з життям Ки║ва, Петербурга, Варшави.
Пiзнiше чоловiк розповiв ┐й, що Петровський - його давнiй приятель по
Петербургу, звiльнений з унiверситету за неблагонадiйнiсть. Петро
Антонович пiдтримував з ним постiйнi зв'язки.
Все це блискавкою промайнуло в думках. "Отже, багато чого жандармам
невiдомо, - вирiшила, - раз цей каже, що приятелюють вони всього рокiв зо
три". Це надало Ользi Петрiвнi впевненостi.
- Нi, такого в нашiй сiм'┐ не бува║, - заперечила вона. - Може, й
заходив коли-небудь, хто його зна║. До Петра Антоновича багато звертаються
в рiзних справах.
Лице ротмiстра побагровiло, очi налилися кров'ю.
- Нам достеменно вiдомо, панi Косачева, що Петровський бува║ тут не