"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

скаче страшний вершник. "Тiкай, бо стопчу!" - кричить грiзно, i тодi вже
нема сили всидiти там нiякому смiливцю...
...А молодь гуля║! Купало не на жарт розiйшовся. Парубки в личаках, а
таке витiвають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь i просто, i
перекидьки. Яких тiльки викрутасiв не роблять! Дiвчатам аж за-здрiсно.
Декотрi й собi плигають, щоправда, скра║чку, й одразу тiкають до свого
гурту пiд хлопчачий регiт:
Була на Купала,

Посмалила гали,

Сором, дiвко, сором...
Очi розбiгаються... Кiлька парубкiв рвуться до Купала. Чуби розпатланi,
груди розхристанi, аж сорочки змокрiли вiд поту. Одному все ж таки вдалося
прорвати коло, але десятки кулакiв замолотили по його спинi.
- Хлопцi, сюди! Скорiше! - заволав вiн.
Товаришi кинулись на помiч. Усе змiшалося. Вереск, смiх... Врештi
Купало похитнулося, проте не впало. Його пiдхопили дужi парубоцькi руки i,
поки iншi стримували натиск дiвчат, винесли з натовпу. I як тiльки це
сталося, боротьба припинилась, гамiр почав стихати. Дiвчата поправляли
намисто, вiночки, хлопцi зачiсувалися дiвчачими гребiнцями - дружба знову
запанувала мiж ними. На вогнище нiхто бiльше не звертав уваги. Не
пiдкидали туди нiчого i гасити не гасили - повинно само дотлiти.
Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопцi несли по черзi.
Леся i Михайлик узялися за руки й так iшли всю дорогу, то забiгаючи
наперед, коли там щось траплялося, то вiдстаючи. Обо║ були враженi
баченим. Михайлик смiявся, щораз пригадуючи, як хлопцi брали берiзку. А
Лесi все ще бринiли високими дiвочими голосами пiснi, зринали в пам'ятi до
ладу сказанi кимсь фраза, слiвця i ота дiдова розповiдь про квiтку, що
може принести людям щастя, бентежили дитяче серце.
Бiля крайнiх хат зупинилися, i дiвчата знов заспi вали:
Жебися нам

Житечко родило:
Всподi коренисте,
Всерединi соломисто,
На вершечку колосисто┐
З дворiв виходили господарi.
- Спасибi вам, купалочки! - дякували. - Дай бо' щастячка... на вiк
довгий!
Звечорiло. Малих почали вiдправляти додому, проте до Лесi й Михайлика,
мабуть, як до чужих, нiкому не було дiла, i вони вiльно могли спостерiгати
далi.
Ось хлопцi знову взяли берiзку i понесли до рiчки.
- Топити понесли, топити! - Невiд ь-звiдки виринула дiтвора, що було
поховалася за тинами.
Хлопцi майже бiгли. Свiчки на берiзцi погасли, вiночки пом'ялися, та
нiхто того не жалiв. Нiби й не було тi║┐ "жорстоко┐" боротьби на вигонi.
Бiля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб
не одняли деревце iншi, раптом кинув його на середину рiчки.