"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ой купався Iван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо!

Та й у воду упав.
Лесi цiкаво побувати скрiзь: вона вперше на такому гучному святi.
Хочеться все побачити, збагнути. Ось пiдходять кiлька молодиць у червоних
хустках з торочками, дiдусь у брилi i латанiй-перелатанiй свитцi.
- А що воно таке - Купала? - зверта║ться Леся до брата, вибiгши з кола.
Вона передбача║, що Михайлик не вiдповiсть, але ┐┐ питання почу║ дiд. А
вiн напевно зна║. I справдi, той поверта║ться до не┐, пригляда║ться
вицвiлими очима, поясню║:
- Вельми давн║ це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. -
Вiн поволi сiда║, спираючись на ковiньку, випросту║ ноги. - Горе старому,
уже й сiсти важко, - скаржиться. Пiдходить iще дiтвора. - Так ото, - веде
дiд, - жили колись люди i велику бiду терпiли од нечисто┐ сили: то вона,
клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить.
Довго терпiли. А тодi обрали з-помiж себе найхоробрi-шого, дали йому меча
двосiчного, i пiшов той смiливець болотами глибокими та лiсами темними.
Ходив день, ходив мiсяць, а таки вистежив тую погань i поборов ┐┐. Сталося
це вночi, а на ранок, дiтки, заграло сонечко, все земне звеселилося...
Змовк дiдусь, дивиться на веселощi i смi║ться безгучно.
- Дiдуню, що ж потiм? - допиту║ться Леся.
- Ач, яка цiкава, - гладить ┐┐ по голiвцi. - Ти ж чия будеш? Нетутешня,
бачу.
- Нi, з мiста ми. Косачевi, може, чули, - обзива║ться Михайлик.
- То вас тут аж дво║! - диву║ться полiщук. - Косачевi, кажеш? Як не
знати!
Радiсть бентежить Лесине серце: оцей дiдусь зна║ ┐хнього тата. От коли
б вiн зайшов до них - хiба ж стiльки розказав би всяко┐ всячини.
- Iм'я тому чоловiковi Iван, - поясню║ далi старий. - Як повернувся
вiн, то найперше омив сво║ тiло. А з ним i весь люд праведний викупався...
З того часу й назива║ться цей день Iвана Купала. В купальську нiч, щоб ви
те знали, всяке зiлля багате цiлющою силою i чарами. I найбiльше - квiтка
папоротi. Розцвiта║ вона опiвночi, i, хто зiрве ┐┐, той усi скарби
одержить, що в землi лежать схованi, дерева й звiрi йому пiдкоряться, бо
вiн розумiтиме ┐хню мову, як оце ми одне одного...
Лесi аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж нiхто не зiрве чарiвно┐
квiтки, не дiстане всi тi багатства i не вiддасть ┐х людям? Не було б
жебракiв стiльки. А замiсть стареньких хатинок люди побудували б новi... I
на свято всi одяглися б однаково гарно, а то однi - в чобiтках та
черевичках гарненьких, в дукачах та намистi, а iншi - в невiдь-чому
ходять...
- Дiду, дiдусю, - забувши про все, зверта║ться Леся, - а чи можна
дiстати оту квiтку?
- Можна, дитинко, можна, - сумно хита║ головою оповiдач, - та нiхто,
бач, не дiстав досi. Сторожа над нею вельми вже грiзна... Як тiльки
настане пiвнiч, коло папоротi таке зчиня║ться, що волосся дибом ста║.
Вiтри буйнi вiють, казна-звiдкiля набiгають татари й стрiляють, дерево на
дерево пада║, гора на гору вернеться, летять огненнi┐ змi┐... А потому