"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Кароль абияк примостився скра║чку саней, узяв до рук вiжки.
В'┐хали в село. Низенькi, напiвзасипанi снiгом хатки стояли вiддалiк
одна вiд одно┐, наче ┐х розметав снiговiй. Кароль пильно придивлявся, куди
б його краще попроситися на нiч, та, певне, нiчого путнього не знаходив,
бо весь час то притримував, то поганяв коней i невдоволено бурмотiв.
Зрештою вiн зупинився бiля якихось похилених набiк ворiт, злiз i,
наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворi. За кiлька хвилин там знявся
сердитий гавкiт, який скоро перейшов у жалiбне скавучання; рипнули дверi,
почулись голоси.
Кароль повернувся веселий.
- Ну, будемо ночувати в теплi. Не вельми, правда, розкiшно, та й то
гаразд. - Вiн провiв коней у двiр, пiд стареньку повiтку. - Злiзайте...
при┐хали.
Малi неохоче вилiзли з кубельця i побрели до хати.
В сiнцях, звiдки вдарило гострим запахом гною, горбилася, тримаючись
обiруч за дверi, якась постать.
- Заходьте, заходьте, - прошамкотiла вона, коли дiти нерiшуче
зупинилися на порозi.
Долiвка, кiлька невеличких, геть-чисто заснованих морозом вiконець i
пiч, що займа║ майже половину хати; потрiску║ скалка. Вона то пригаса║, то
яскраво спалаху║, вихоплюючи промiнчиками хатнi речi. Попiд стiнами
тягнуться довгi тесанi лави, що сходяться у кутку, пiд божницею; там же
сто┐ть не накритий нiчим, з масивними нiжками стiл; на полу пiд лахмiттям
спить дiвчатко; бiля лежанки висить колиска. Немовля, що лежить у нiй,
весь час ворушиться, схлипу║ увi снi.
Коли дiти зайшли, з печi злiзла i привiталася до них молода жiнка.
Звичним рухом вона одкинула назад волосся, що вибилося з-пiд очiпка, i
заходилася бiля гостей.
- Роздягайтеся, дiтки, скорiше нагрi║тесь, - припрошувала. - До Луцька
чи звiдти ┐дете?
- До мiста, - сказав Михайлик i перший почав скидати кожуха.
- От молодчина! - похвалила його жiнка. - Давай його лишень сюди. А ви,
панночки, чом сто┐те? - Вона пiдiйшла до дiвчаток i стала допомагати ┐м
роздягатися.
Зайшла старенька, перевалюючись, мов качка, з ноги на ногу, внесла з
сiней i поставила вiдро з водою, запалила нову скалку i, важко дихаючи,
прошкандибала до полу, сiла.
- Чи┐ ж ви будете? - спитала, дивлячись одразу на всiх. - Косачевi? А
вечерять вже похотiли?
Малi не наважувалися вiдповiсти. В дорозi про це забулося, - та й чи до
┐жi було там! - а тепер, звiсно, не вадило б. Одначе як його тут ┐сти? Шч,
пiвтемрява, душне повiтря.
- Ось я зараз наллю молочка... та з хлiбом... - подалася стара до
мисника.
- Вони його ┐стимуть? - втрутилась молодиця. - Аби ото тiльки
морочитись.
- А чим кепська страва? Одними ласощами ситий не будеш... Сiдайте,
дiтки. - Старенька поставила кiлька череп'яних кухлiв з молоком, поклала
окрайчик хлiба. - Не соромтесь... Голод не свiй брат.
Михайлик почав було вiдмовлятися, але стара й слухати не хотiла.