"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

надiйно заступа║ болотиста iква, од мiста вiдмежову║ глибокий, наповнений
водою рiв. Зайшли у фортецю через пiдйомний мiсток.
Дiтей цiкавить, коли та хто спорудив фортецю, якi точилися пiд ┐┐
стiнами битви, що в нiй тепер... Ольга Петрiвна ледве встига║ збагнути
все, про що ┐┐ питають. А коли сказала, що колись тут був Тарас
Григорович, малi аж зупинились од несподiванки.
- А я вже хотiв вас розшукувати, - зустрiв ┐х Петро Антонович. - Квитки
купили, незабаром ┐хати, а вас нема║.
Дорослi забрали валiзки i пiшли на перон. Слiдом Кароль нiс великого
дорожнього чемодана.
- Пильнуйте, Каролю, щоб не поморозили дитинчат, - наказу║ Ольга
Петрiвна. - А ви щоб не розкутувалися дорогою, - малим.
- Чи нам первина? - мовить Кароль. - Звiкували в дорозi.
- А одначе будьте уважнi, благаю вас.
- Воно звiсно... Береженого й бог береже. Усяко трапля║ться.
Хтось гукнув, що йде потяг. I хоч на колi┐ ще нiчого не видно, опрiч
маленького клубка диму на обрi┐, - натовп хвилю║ться. Почали переставляти
скриньки, забряжчали вiдра, чоловiки поспiхом докурюють i вибивають чорнi
вiд кiптяви люльки.
А коли з-за повороту вихопивсь i несамовито, на всю мiць сво┐х сталевих
грудей, заревiв паровоз, неспокiй охопив i Косачiв. Малi стоять,
розпачливо дивляться, не знаючи, плакати ┐м чи радiти. Аж тодi, як батьки
поцiлували ┐х на прощання, дiвчатка не витримали. Перша схлипнула Шура, а
потiм забринiли сльози i на очах у Лесi.
...З Дубна поверталися надвечiр.
Сани раз у раз на щось натикались, провалювалися. В дитячiй уявi
малювалися страхiтливi постатi, якi, здавалося, тiльки й ждали моменту,
щоб зненацька накинутись на людей. А завiрюха не вщухала - сипала й сипала
снiгом.
Малi сидiли, зiщулившись, слухали завивання хуги та незлобивi Каролевi
прокльони, якi той посилав не вiдь-кому Раптом Михайлик штовхнув Лесю i
шепнув та║мниче:
- Вогник! Диви... он-он блима║...
Дiвчатка заворушилися, мов прокинулись од сну, напружили зiр,
вдивляючись у нiчну темряву, але нiчого не бачили.
- Село попереду! - зрадiло обiзвався i дужче загукав на коней Кароль.
- Та де ж воно? - Леся аж пiдвелася. - Ючого не видно...
- Ондечки, - тикав рукою перед себе Михайлик.
- А я вже бачу, - мовила Шура, - ось глянь. - Вона обняла Лесину
голiвку, притягла ближче до себе: - Дивись прямо туди...
Тiльки тепер Леся помiтила одинокий мерехтливий вогник, на який вони
прямували. На серцi враз одляг-ло, а коли з темряви проступили невиразнi
обриси села i, зачувши оселю, жвавiше пiшли конi, - всi повеселiшали,
загомонiли.
Сани спинились.
- Як ви тут? - пiдiйшов Кароль до дiтей i, зачувши бадьору вiдповiдь,
похвалив: - От молодцi... Тепереньки аби нiчлiг добрий знайти. Перебудемо
до ранку i подамося далi.
- А це село далеко вiд мiста? - поцiкавився Михайлик.
- Хто його зна║. Ось розпита║мо... Ну, по┐хали, бо вже таки пiзнувато.