"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Сiдайте, не гордуйте, - припрошувала, а потiм взяла дiвчаток за руки
i пiдвела до столу. Малi, спiдлоба зиркаючи одне на одного, полiзли на
лаву.
- Ви вже й гостю║те! - мовив, нагодившись, Кароль. - Хуткi! А я ось теж
дещо прихопив. - Вiн дiстав iз торбинки й поклав на стiл шинку, окра║ць
промерзлого й тому крихкого хлiба, надрiзане кiльце ковбаси. Був у доброму
гуморi, мов господар, що скiнчив якусь нагальну роботу. - Коб це ще
чарочку, то й горе б забулося, - потер набряклi вiд холоду руки.
- Горе - море, чаркою, сину, не залл║ш, - сказала на те бабуся. - Ти
лiпше сiдай, пригощайся, чим бог послав, та дiток нагодуй, а то якiсь вони
у вас вельми проханi.
- Зморилися... Ну, не гайте часу, - звернувся Кароль до малих, -
берiть, хто що бачить. Перше з'┐жте ковбаски, а молочком зап'║те...
Сiдайте й ви з нами, - запросив жiнок.
- Вечеряйте на здоров'я, - одказала стара, - та вибачайте, що хата ма║,
тим i прийма║. Але тут уже встряли в розмову дiти.
- Бабуню, та йдiть же, - припрошував Михайлик. - I ви, тьотю.
- Сiдайте, сiдайте, - прохали дiвчатка, - ось тут, коло нас. - I
посунулись, даючи мiсце.
- Малих не послухати - грiх, - резонно зауважив Кароль.
- Авжеж, - згодилась стара. - Пiдемо, Килино. Жiнки примостились край
столу, взяли по шматочку шинки.
- Гарна ┐да, та не на мо┐ зуби, - мовила скрушно бабуся.
- В городi он панам новi вставляють, - сказав Кароль.
- Панам усе можна... Вони багатi. А в нас багатства того - як у жаби
пiр'я. Корiвка ┐дна на хазяйствi, та й ту, видно, за податки потягнуть.
Боргами так обросли, що далi вже нiкуди. Зборщик то перше кожного божого
дня сiкався, а це вже й не навiду║ться. Подейкують, скоро все прийдуть
описувати.
Леся жадiбно ловила кожне бабусине слово, забувши недавнi дорожнi
страхи i втому. А старенька лила-виливала свiй жаль, мов спорожняла од
нього наболiле серце.
- ...Гадалося - самi того щастя не видiли, то, може, хоч дiтям
прийдеться... А воно десь уже на роду так написано: не вийти бiдному з
бiди, як каменю з води.
- Без господаря жи║те чи по┐хав куди? - запитав у молодицi Кароль. Та
зашарiлась, нiби провинилася чим, глянула на свекруху.
- По┐хав, - сказала якось непевно.
- Еге ж, - зiтхнула важко бабуся, - на заробiтки подався та й
занапастив свою душу. - Вона змахнула сльозу, що нiколи, мабуть, не
висихала в старечих очах, втерлась землистого кольору хусткою i мовила: -
Зачинили синка мого, в тюрму посадили.
- Отако┐! - вiд подиву навiть перестав жувати Кароль.
- Завiщо ж його в тюрму? - не втримавсь, щоб не спитати, Михайлик. А
дiвчатка аж принишкли обидвi.
- Тож i я питаю: за що? А пiди добийся правди. У волостi кажуть:
розбiйник твiй син, супроти властi пiшов... Хто його вiда║, мов й сказав
що невгодне, серце ж не камiнь, - розвела розпачливо руками, як пiдбита
чайка крильми, нахилила сиву голову до столу.
- Нiчого, якось перебудете... Вернеться вiн, - розважливо мовив Кароль.